АвторизаціяРеклама

» » Спогади про Голодомор на Бориспільщині

Спогади про Голодомор на Бориспільщині

Суспільство

Спогади про Голодомор на Бориспільщині Голодомор 1932-1933 років в Україні – одна з найтрагічніших сторінок нашої історії. Цей період для українців сумний, трагічний, скорботний, страшний. Дотепер не відомо, скільки все ж таки було зумисно загублено людських життів, зокрема і на Бориспільщині. Адже більшість архівів знищена, щоб приховати вбивство українців голодом від світу і винні не були покарані.

Нижче наводимо дещо зі спогадів бориспільців, очевидців голодомору на Бориспільщині. Взято з книг: «Чорна книга Бориспільщини», Із книги "Бориспіль у роки голодомору. В серцях і пам’яті" (1932-1933 рр.).

"Смертність у Борисполі була дещо нижчою: люди ходили по продовольство до столиці. У селах люди вимирали більше. Вони вирушали у пошуках поживи до Росії та Білорусі, часто вмирали прямо на дорозі до Борисполя. Підводою звозили трупи до спільних ям, які були на Миколаївському (тепер Рогозівське) і Книшовому кладовищах. У деяких селах Бориспільщини сьогодні навіть невідомі місця захоронення загиблих голодною смертю. Та й про кількість жертв ніхто достеменно сказати не може".

"Визначити кількість смертей на Бориспільщині складно. У районному РАЦСі частково збереглася книга реєстрації актів смерті 1932-33 рр. Хоч у книзі і вирвано багато аркушів, проте видно, що рівень смертності в деяких селах зріс уже наприкінці 1932 року. Найбільше записів збереглося про Старе і Велику Старицю. Цікаво, які причини смертей молодих людей вказує реєстрація: недостатня діяльність серця, вада серця, запалення легенів, туберкульоз, різачка, тощо. Лише в одному випадку писар відступив від правил і 20 березня 1933 р. записав, що 55-річний Степан Матус помер «від істощенія»…"

Окремі керівники намагалися врятували людей від голоду, за що поплатилися власним життям. Зокрема, директора Дударківської школи Василя Яковича Івчука, який врятував від голодної смерті своїх школярів, оголосили ворогом народу і засудили до розстрілу.
«...Директор, під керівництвом якого школа вийшла в число передових у районі. Він був прекрасним вчителем історії, добрим господарем. Ним були організовані безкоштовні сніданки в школі. При школі було вісім десятин землі, дві корови, коні… Та одного весняного дня 1938 р. сталася подія, яка всіх дуже вразила. Пролунав дзвоник на перерву. Всі забігали, загаласували. Тому навряд чи хто звернув увагу на легкову машину, яка стояла біля воріт школи. Але раптом всі затихли і повернулися у бік правого крила школи. Від своєї квартири йшов Василь Якович. Чемно вітався з учнями, під рукою тримав невеличкий згорток. Його оточували троє міцних чоловіків. Пройшовши через шкільне подвір’я, сів на заднє сидіння автомобіля між двох супроводжуючих. Більше директора ніхто не бачив…».

"Підступно вбитий голова Мартусівського колгоспу Мойсеєв, який рятував односельців від смертельного голоду".

"Україна вимирала, а у величезних зерносховищах було повно пшениці: її відправляли за кордон, її переробляли на спирт (жоден із спиртозаводів не був зупинений). У сховищах було зерно "державного резерву", так званий "стратегічний запас" хліба на випадок війни. У Броварах, усього в кількох десятках кілометрів від Борисполя й Києва, знаходилося одне з таких підземних зерносховищ мільйона тонн зерна. Нічого з цих запасів не було взято для допомоги голодуючим. В перші ж дні війни, у 1941 р., його було спалено енкаведистами".

"Тільки тепер я можу зрозуміти, чому моя бабуся Марія Трохимівна Громадська (1907 р.н.) завжди бережно зберігала горіхи, соняшникове насіння, мішок солі і кілька відер квасолі. Вона пригадувала, що вижити вдалося лише через те, що поруч Дніпро і селяни ловили рибу та черепашки, от тільки солі не вистачало".

"Пройдіть по Борисполю, заїдьте у села і запитайте людей, і вони доповнять сказане вище такими подробицями і фактами, що волосся на голові стане дибки: і про те, як їли кору з дерев, котів, собак, і про те, як, доведені до відчаю, їли людей! Про те, як мати своїми руками вбивала одне з 3-4 дітей і годувала тим м’ясом решту, аби врятувати від смерті інших. Не знайдете в українському селі сім’ї, яку так чи інакше не зачепило б це страшне горе. На повну силу запрацювала постанова ВЦВК РНК СРСР від 7 серпня 1932 р., відома в народі, як "закон про п’ять колосків", згідно з якою за найменшу крадіжку колгоспного майна карою була смерть, а при «пом’якшуючих» обставинах – 10 років таборів!!! До 1 лютого 1933 р. практично все продовольство було вилучене з українських сіл і в них привільно загуляла смерть з косою".

"У Борисполі на "трудодень" колгоспникам нарахували по 200 г хліба. Але все отримане забрали в кінці року. Урожай у 1932 році був хороший, але в людей усе забрали", – О.Т.Ярощук.

"Комнезами діяли на знищення. Забирали усе їстівне, розбивали в людей перед очима горщики з їжею, розвалювали печі. Ще й глузували. Усі ті активісти живуть серед нас. Вони не голодували", – В.А.Борисенко.

"Розкуркулили, але з хати не викинули, тільки забрали чисто все. Потім ще кілька разів приходили, знайшли закопаний хліб. Шукали скрізь, навіть у печі. Батька, що ходив у пошуках роботи, побили в лісі, й він помер. Потім померла від голоду мати, померли два брати. Ми з сестрою лишилися зовсім одні. Як вижили – не знаю", – Н.М.Яцюта (1913 р.н.).

"Був голод. Їли макуху, мерзлу картоплю, цвіт акації, лободу, бур’яни. А ще мати забрала свої золоті сережки, обручку і відвезла до Києва, виміняла на пуд огіркового насіння. Ми його змололи, а потім заправляли ним затірку. Ще жарили сою", – Л.І.Тимко.

"Я була тоді дуже маленька. Пам’ятаю лише, як чекали батька з колгоспу вечорами. Там давали обіди, то він недоїдав – приносив нам, малим. Ще пам’ятаю, що ходили по колоски, щавель рвали, бур’яни", – Є.Г.Лобас (1929 р.н.).

"Нас у матері було 4 дітей. Їли усе кряду: бур’яни, черв’яків, лушпайки. Лушпайками й город навесні садили," – В.М. Момот (1930 р.н.)

"Сільські жителі, що приходили до Борисполя в пошуках їжі, вмирали прямо на вулицях міста. Рано-вранці від лікарні від’їжджала підвода, підбирала трупи, звозила їх на Книшове кладовище. Трупи звалювали там у яму, що залишилася від підвалу Книшової церкви, засипали землею. І так щоранку. Ще одна підвода збирала померлих по Рогозівському та Іванківському шляху, звозила їх на Миколаївське кладовище (тепер Рогозівське), де теж була "братська могила".

"Вкинули живою й мене на того воза, бо в мене були вже опухлі ноги, і я не могла ходити. Я дуже просилася в дядьків, щоб мене не везли, а вони сказали, що однак я завтра помру. Привезли до кладовища, а я прошу, щоб відпустили, що в мене тітка на Лану живе (Ланом називали місцину в Борисполі біля вулиці Старокиївської). Я була в платтячку, й вони мене відпустили. Не знаю, як вже я доповзла до тітки. Вона дала мені шматочок хлібця. Але потім знову здала мене в приют, бо й свою сім’ю не було чим годувати," – О.Й.Виноградна.

Лист колгоспників села Рогозова до Сталіна, написаний у квітні 1932 року:
"3 самого початку ми стояли за радянську владу, зараз не хочемо, щоб влада втрачала авторитет, але ми вже не в силах терпіти і просимо – зверніть увагу! У нас уже опухли від голоду діти. Нас 284 чоловіки, щоб поодиночки нас не брали у ГПУ, ми не підписуємося".

За офіційними даними, у селах району від голоду померло:
с. Сеньківка – 55 осіб
с. Вороньків – 29 осіб
с. Глибоке – 102 особи
с. Гнідин – 98 осіб
с. Іванків – 406 осіб
с. Рогозів – 164 особи
с. Сошників – 155 осіб (утім, зі слів тодішнього голови колгоспу, насправді в Сошникові померло 760 людей; це означає, що офіційні дані занижувались).

Хочеш дізнаватися новини Бориспільщини першим? — Підпишись на Telegram-канал Це Бориспіль
Бориспільщина, Голодомор, спогади
Оціни новину →
Переглядів: 166
Рейтинг: 5.0/2

Коментарі

avatar

Новини за темою