АвторизаціяРеклама

» » » Карпенко Петро Павлович

Карпенко Петро Павлович

Відомі земляки

Карпенко Петро Павлович На нашу електронну адресу надійшов лист від Уляни Петренко. Вона надіслала нам розповідь про вороньківця Петра Павловича Карпенка, яку їй переповіла донька Петра Карпенка – Марія Петрівна Пащенко. До відома, хто не знає, Петро Павлович відомий вороньківський коваль, майстер на всі руки.

"Він народився у 1909 року у великій сім’ї. Окрім нього, був брат Федір і шість дівчат. Його батько був талановитим сільським майстром. Той своїми руками виготовив прості сільськогосподарські машини: коногонку (пристрій для подрібнення соломи на січку), молотарку, олійницю. Тяжкою працею сім’я заробляла достаток, хоч землі мали небагато. В кінці 1917 на початку 1918 року у Воронькові було безвладдя: село грабували озброєні бандити. Втікаючи від них, батько застудився і захворів на тиф, від якого й помер. На похорон його син Петро, якому на той час було 9 років, на конях привіз попа, адже був міцним і витривалим не по роках. По смерті батька сім’я опинилася в скрутному матеріальному становищі, і Петро був змушений піти в найми.

Його прихистив батьків знайомий – старий єврей, талановитий майстер, коваль і слюсар, що жив на Подолі у Києві. Він не мав синів, а доньки вже повиходили заміж і з сім’ями виїхали до Америки, рятуючись від революції.

Працюючи помічником майстра, Петро виріс дужим, як ведмідь, тому що кожен день працював важким молотом. Старий майстер, передавши свої знання і вміння талановитому учню, згодом виїхав в Америку до дітей, а Петро в 1927 році повернувся у Вороньків, перевізши інструменти, що залишив йому майстер, зайнявся ковальством і слюсарною справою. В цей час у Воронькові чекісти масово заарештовували людей, причетних до Вороньківської сотні. Особливо їх цікавили ковалі, тому що тільки коваль міг мати інструмент, яким розібрали 200 метрів рейок за мостом на Трубежі. Чекісти іменували операцію «справою банди Зеленого».

Схопивши Петра, більшовики жорстоко його катували у приміщенні сільської ради. Зокрема, на зв’язаного клали дошки з ганку і зверху били забраним у нього ж, як речові докази, молотом, вимагаючи визнати, що це він розкрутив рейки на Трубежі. Також для катувань використовували інший слюсарний інструмент, зокрема, ковальські кліщі. В тортурах брали участь вороньківські активісти, так звані «міліціонери». Свідком катувань стала його майбутня сваха, Тарапон Якилина Пилипівна, 1908 р.н., що на той час була виконавцем сільради і все це бачила, а потім розповіла нащадкам.

Петро Павлович витримав тортури, нікого не обмовив і не визнав себе винним. Для подальших тортур і допитів його повезли у Київ до в’язниці. Разом із ним в одній камері сиділи директори шкіряного й цукрового заводів із Правобережжя Київщини. Разом їх повели на допит у довгий підвал, в кінці якого за столом, заваленим справами, сиділо троє чекістів. На стінах, на металевих гаках, висіли відрізані людські голови. В одній із них Петро впізнав вороньківця на прізвище Таран, що жив неподалік від нього, якого схопили раніше.

Затриманих жорстоко катували, вимагаючи визнати себе винними в контрреволюційній діяльності. Забивши до смерті, бранцям повідрізали голови і вішали на вільні гаки. Все це робилося на очах в інших затриманих, що чекали своєї черги. Дехто з них від побаченого втрачав свідомість, їх били і поливали водою. Дійшла черга й до Петра. Побитого і змордованого, його підвели до столу. Чекісти довго дивилися на нього порожніми очима, врешті один сказав: «Ну хіба він міг у 10 років бути у банді ковалем? Потрібно з’ясувати, може, це його батько, старший брат або однофамілець». Петра відправили до Білоцерківської в’язниці. А у Вороньків приїхали 2 кінних чекісти. Вони опитали кільканадцять вороньківців, зокрема, бабу Соловірку з вулиці Іваничина. Вона розповіла, що батько Петра помер взимку 1918 року від тифу і в банді Зеленого бути не міг, старшого брата в Петра немає – лише сестри і менший брат Федір, а сам він дійсно 1909 р.н.

Обшукавши Петрову хату і не знайшовши нічого підозрілого, окрім злиднів, покрутившись по селу і заїхавши в сільраду, чекісти подалися на Київ. Згодом Петра відпустили. Худий, побитий, він приїхав до Борисполя попутнім потягом. За час його відсутності сім’ю розкуркулили, забрали все, що могли: молотарку, коногон, навіть батьків кожух. Город обрізали по призьбу.

Щоб не померти з голоду, шестеро старших дітей пішли в Київ, а мати, Карпенко Уляна Корніївна, з двома меншими дівчатками залишилась вдома. Одна з них пізніше померла. В Києві їм пощастило зустріти добру людину, дружину якогось військового командира, котра їх прихистила у себе вдома у підвалі і допомогла влаштуватися на роботу.

П’ятеро з сім’ї так і залишилися в Києві, лише Петро повернувся у Вороньків. До кінця життя він так і не змирився з радянською владою. Єдиний із села не вступив до колгоспу. Вісім разів його заарештовували і саджали до в’язниці, але невдовзі випускали самі ж чекісти, оскількик він умів ремонтувати зброю. Міг виготовити будь-яку деталь до зброї, а також перебивав номери на пістолетах і наганах взамін утрачених. До кінця життя він заробляв на хліб як вільний майстер, ремонтував техніку. В нього вдома була власна кузня, токарний станок, багато інструментів і приладів, виготовлених власноруч. На зробленій ним олійниці його мама Уляна Корніївна виробляла соняшникову і рижієву олію для односельців. Прожила вона аж 105 років!

Ще Петро Павлович умів майстерно робити металеві дахи на будинках, оздоблюючи їх візерунками. Не лише у Воронькові, а й по всьому Бориспільському району і зараз є багато будинків, дах на яких зроблений його працьовитими руками.

На світлинах Карпенко Петро Павлович у віці 19 років, на іншій у зрілому віці.

відомі земляки, Карпенко
Переглядів: 341
Рейтинг: 5.0/2

Залиш свою думку

avatar