АвторизаціяРеклама

» » » Олександр Берішев – Паломництво: Діти Діоніса (оповідання)

Олександр Берішев – Паломництво: Діти Діоніса (оповідання)

Бориспільщина літературна

Олександр Берішев – Паломництво: Діти Діоніса (оповідання) «Потенціал Кийлова, як рекреаційного місця дуже великий. Ось чому, це село щороку приваблює до себе сотні приїжджих із Бориспільського району та Київської області.» (с) Вікіпедія

Кийлів. Це просто селище в Бориспільському районі, котре розташоване на мальовничому березі Канівського водосховища. Але для жителів міста Бориспіль і сіл, що поруч, це слово й місце, приховане під шістьма літерами, носить більш величний, навіть сакральний характер. Кийлів — це своєрідна Мекка, для всіх любителів алкоголю будь-якої міцності, моральної і, звичайно, фізичної розпусти, котрих ми часто називаємо гордим словом «відпочинок». Здебільшого саме за таким відпочинком з’їжджаються паломники з усього Бориспільського району, немов брацлавські хасиди на могилу цадика Нахмана в Умань восени. Звісно, трапляються люди, що не піддаються гіпнозу, з міцною психікою, твердою позицією та хворобами нирок і печінки, котрі принципово їдуть у ці чудові місця, щоби ловити рибу та вбивати качок. А місця тут без перебільшення прекрасні. Сосновий ліс, розбавлений дубами, липами й іншими не хвойними деревами, у яких я не розуміюсь, а також казковими березовими галявинами, що раптово виринають із хащів лісу й так само раптово зникають. Ти мимоволі згадуєш прочитані тобі казки в дитинстві і, у даний момент, перебуваєш на сторінках тих книг. Ти зараз побачиш єдинорога, що самотньо пасеться за смугастою берізкою і зникне в непробивних кущах, побачивши тебе. Або зараз із якоїсь шахти під журавлиною вийдуть на поверхню семеро втомлених гномів зі своїми незмінними атрибутами гірників. Або, можливо, за кропивою сидить лепрекон на горщику повному золотих монет, котрі можуть стати твоїми, якщо зможеш його спіймати. Або колобок зараз викотиться на галявину, обманним методом утікши від бідних і голодних діда з бабою. Або Червона Шапочка, переслідувана вовком, або Котигорошко з булавою, або великодній кролик, або Вінні Пух із П’ятачком, або ще якийсь казковий персонаж навіяний пам’яттю. Підходячи ближче на галявину ми зустрічаємо лише сліди духовно розвинених паломників у вигляді пачок з-під цигарок, сухариків та чіпсів (обов’язкова їжа паломників), ще пляшок від різних алкогольних напоїв, серед яких великою популярністю користуються пиво й горілка, яку ми, підслухавши в одному популярному серіалі, почали називати «роднулічка», а також загашене багаття, скоріш за все найпопулярнішим способом — зі свого природного брандспойту групою юних пожежників. Але, незважаючи ні на що, коли виходиш на берег Дніпра, то відчуваєш всю його могутність і силу, здатну надавати голодуючим рибу й одночасно топити їхні кораблі. Синьо-зеленуваті води, розділені смугою зелених мішаних лісів і жовто-коричневими крутими обривами під ними, з блакиттю безмежного космосу, створюють надзвичайно милу людському оку палітру фарб. Іноді, навіть думаєш, що заради таких краєвидів і варто жити. Головне — не опускати голову, адже там ми знову знайдемо сліди перебування людини розумної, ще й скупчені за всі роки існування селища. Повітря тут завжди свіже й легке, з нотами хвої, риб’ячої лузги, річкових водоростей, розпеченого вугілля, а також незмінним присмаком перегару, що витає між деревами, мов злий дух і спонукає зробити рішучий крок до найближчої розливайки.

У свій час багато ажіотажу утворилося навколо кліпу улюбленого, скоріш за все, усіма відпочивальниками, гурту «Ленінград» — «в Пітері пить», але це лише музика. А от у «Кийлові пить» — це аксіома, яку століттями підтверджують молодші наукові службовці пліч-о-пліч із професорами цього алкоінституту. Між іншим, пити в Кийлові необхідно не тільки, щоби навести фокус і перестати плутати друзів із деревами, а й навіть, хоч і не писаний, але закон. Якби в нас країна поділилася на штати, то в Кийлові обов’язково був би свій штат. І в їхньому законі неодмінно б було записано, що кожен громадянин заїжджаючи на територію штату має вживати алкогольні напої, йому дається дві години на знаходження дачі, туристичного будиночка, чи розкладання палатки, інакше його очікує суворе покарання. У Кийлові би їздив «ПП» — «п’яний патруль» із точним алкотестером, вони б зупиняли рівноходячих, задували і, у разі знаходження тверезого, забирали його в «Оп’янитель», де змушували б пити дешеве тепле пиво і слухати Козловського, допоки він не признає свою провину. Потім відпускали з фразою «і щоби тверезим я тебе тут більше не бачив!». Це, на жаль, утопія, тож повернемось до реальності.
А реальність полягає в тому, що в мого знайомого є дача в цьому древньому поселенні, на якій уже декілька років нікого не було. От я і вирішив зібрати власних прочан і дістатися до цих святих місць. Найголовніший атрибут, без якого сенс поїздки пропадав, як кораблі в Бермудському трикутнику, я взяв на себе й декількома дзвінками замовив найбільш бажаніший напій народних механіків у гаражних кооперативах, мешканців лавки на клумбі в мене на районі і, на даний час, нами — горілочку в сімейній упаковці 10 літрів. Цей продукт уже давно на підпільному ринку, ніхто не знає звідки він береться, у ньому щоразу інша кількість градусів, кожен раз із новими присмаками, але, зі щоденним підняттям цін на алкогольну продукцію, цей продукт займає все вищу і вищу сходинку в топі улюблених напоїв українця, поступаючись, хіба що, воді й пиву. Далі були доволі буденні й не цікаві, у рамках нашої повісті, збір грошей і закупка. Мабуть, вперше в житті розрахунок фінансів збігся із реальною сумою закупки, навіть ще на віскі, у якості могорича знайомому залишилось.

###
І вибухнуло небо громом,
Заплакало в безвиході дощем,
Із блискавкою, що над нашим домом,
З’явився Діоніс і накрив плащем.
Бадьорим і невидимим туманом
Проник у речі, що не потрібно прикрашать,
І став для нас жагою, надією, обманом.
До речі, важить він 10 кг, а побратими 2 кг, кг і 0,5.
І ми, наче лотосом затьмарені, з легенди,
Зілля стало солодше меду, не відірвать вуста,
Мов вовки на місяць, не жалкуючи гланди,
У темряву наспівувалася ода норовиста і проста.
Стерши п’яти, мов чечіточник у Бродвеї,
Свічки, що освітлювали здоровий глузд, усі згасивши,
Натхненні нектаром Діоніса корифеї,
Сказали «пофіг, йдем» із гранатою в руках, чеку їй відкусивши...
###

Ми не будемо поглиблено розглядати вранішні збори, які мали відбутися о 9-й ранку. Фактично вони так і відбулися, за винятком кількох персонажів. Одному можна було б і пробачити 2-х годинне запізнення, адже він до третьої ночі маринував шашлики, тим більше, що він наш водій із найбільшим багажником, але ми цього робити не будемо. Інший просто чудово проспав три години, тому йому теж ніяких поблажок у моральному сенсі, бо їхнє запізнення залишило великий рубець на психічному здоров’ї всієї групи голодних і ще духовно не просвітлених людей.

Дорога — це ще одне випробування, котре має пройти кожен, хто жадає наблизитися до Кийлівського святилища. Якби Софокл був нашим із вами сучасником, то до свого епосу про подвиги Геракла неодмінно додав би 13-й подвиг «Геракл і пекельна дорога до Кийлова». Ця дорога відрізняється своєю унікальною властивістю сходити з першими снігами, як і всі інші наші дороги, але залишати втричі глибші ями, ніж були минулого року. Тож для людей, яким хоч трохи шкода свого авто, ця дорога дійсно схожа на витвір самого диявола. А якщо Ви самотній самурай, або група самураїв, котрі не мають власної колісниці, але все-таки вирішили власноруч доторкнутися до високого й духовного, то у вас є два варіанти: 1) упіймати попутку і 2) їхати автобусом. Одразу виникає бажання вибрати перший варіант, котрий манить своєю загадковістю і великим вибором, але скажу з власного досвіду, що різноманіття автохламу на дорогах Неньки може й обов’язково зіграє з вами злий жарт. От так нам якось дістався переживший чотирьох генеральних секретарів і стільки ж президентів та засмучений довгим понурим життям УАЗік, поруч із яким іржавий Ікарус, ранньої угорської сборки, видається комфортабельним Volvo. На саму згадку про №2 нашого списку в пам’яті одразу ж виникають картини того ж самого моторошного Ікарусу (котрий, однаково, виграє за комфортом в УАЗа), підлога якого вкрита шматками лінолеуму, які клеїли умілі руки радянських майстрів у гаражних кооперативах, а також сторчащими з різних сторін жерстяних пластин, скоріш за все приклепаних туди, щоби закрити недоліки підлоги у вигляді іржавих дірок. Вранішній контингент доволі цікавий і різноманітний. Це й молоді матусі з дітьми, що їздили в дитячу поліклініку й тепер повертаються додому до одного з тих сіл, що трапляються дорогою, це і вже не молоді вантажники з ринку, що лікують головний біль чекушкою, незлічена кількість бабусь, котрим ніколи не спиться і вони щодня їздять на ринок і везуть із міста хто котів, хто курчат, хто гусей, хто поросят, а також молоді відпочивальники, серед яких свого часу були й ми, хто ще не збагнув всю магічну силу тих місць, у які направляються, і до останнього тримаючи в грудях надію, що все пройде культурно й охайно, не знаючи, що на них уже поклав своє всевидяче око дух Кийлівських лісів.

От так із матюками та ритмічним перекочуванням керма в різні сторони, щоби не вскочити в один із тих кратерів, ймовірно залишених якимось таємничим метеоритним дощем, котрий не помітили астрономи, ми добралися до нашого храму, який, на відміну від храму Аполлона із п’єси класика «Павлік Морозов», розташований досить вдало, між пляжем і розливайкою. Оскільки географічно генделик трохи ближче, ніж пляж, то і відвідуваність у нього вища. Прибувши на місце кожен зайнявся якоюсь справою: дівчата підмітали поли, протирали столи й мили стакани, а чоловіча стать вивозила сміття з подвір’я, котрого скопилося за декілька років по коліна, розхитували заржавілий замок на воротах, щоби припаркувати автомобілі, а також розпалювали мангал, бо пора давно обідня, а ніхто ще й за сніданок не брався. Ці всі заняття не завадили нам невимушено легким рухом розкрити блок пива і приглушити «рідким хлібом» голод, що розігрувався з кожною хвилиною все сильніше. Через деякий час усі автівки запарковані, ліжка розподілені, стіл накритий, шашлик засмажений, горілка дістається з морозильника. До речі, позаяк славетного нектару в нас не дуже зручна упаковка на велику сім’ю та обладнана краном для зливу, рідину потрібно заздалегідь розливати по пляшках, а оскільки пляшки в нас з-під мінеральної води, тому з допомогою маркера з’явилися написи «родима» й «роднулечка», щоб у стані шаленого вранішнього зневоднення не переплутати з водою й не перенаситити себе живильною енергією. Іній на пляшці «роднулечки» давав нам зрозуміти, що обід-сніданок буде смачним, ситним і цікавим. Дійсно, шашлик був неперевершено смачним і соковитим, за що ми ще раз хочемо пробачити повара за вранішнє запізнення, але знову не будемо.

Через невеликий проміжок часу застілля приїхав Сержик, він же Дені, з двома подружками. Серж — це одногрупник Толі, з яким у них, окрім гаркавості, є ще багато спільного, наприклад, тяга до дурних, не зрозумілих і непередбачуваних вчинків. Дені вперше приєднався до нашої комуни, бо чомусь, для мене досі незрозумілі мотиви, йому захотілося відпочинку саме в цьому заповіднику моральних і фізичних розрух. Можливо, якраз симпатія Дені до моральних і фізичних розрух і манила його до цих місць, як сирени манили своїм чарівним співом аргонавтів, щоби потім роздерти їх на частини і зжерти. Сама компанія на той момент налічувала 13 сміливців, що одразу не може не здатися випадковим.

Складу короткий опис наших авантюристів: Дені, з яким ми вже трохи знайомі — харизматична персона, любитель хіп-хопу, циганських пісень і групи «Руки Вгору», завжди в пошуку пригод; Толя — не менш харизматичний персонаж, теж любить пригоди, неочікувані вчинки, автоперегони і, що зовсім не пов’язане з останнім, свою Волгу; Яна та Аліна — подруги Дені, усе що мені про них відомо — вони чарівні й мовчазні; Богдан, Іра та їхній син Вадюха — сімейна пара, котра, однак, не дуже любить засиджуватися вдома, що не може не радувати Вадима, який, як мале мишеня, не може встояти на одному місці більш ніж дві з половиною хвилини; Дімон та Іра — пара, що не так часто з’являється в нашому середовищі, але завжди вдало; Роман і Катя — наші давні друзі і водночас пара, Роман уособлює собою рідкісний підвид паломників, що не п’ють і водночас не мають проблем зі здоров’ям, Катя — його чарівна супутниця; Рома — любитель усіх видів рибальства, окрім зимового, професор токарного станка й гордий власник ВАЗ 2106, котрого ласкаво називає «ластівка», хоча я б знайшов більш підходящі слова, що не пов’язані з пташиним світом; і Я — ваш скромний автор, що не гидує ні пригодами, ні моральною і фізичною розрухою.

Отже, обід, як це часто буває за наявності достатньої кількості алкоголю, їжі та приємної компанії, плавно переріс у вечерю. Знову смажилося м’ясо на мангалі, але через те що Зевс саме в той день вирішив дарувати рослинам живильну вологу, вимушені були ховати мангал і самих себе під парасолями, що зовсім не псувало нам настрій. Я одягнув чудовий дощовик жовтого кольору і став схожий на містера Хайзенберга з відомого серіалу, але не згадавши жодної епічної фразочки завжди підходив до столу з фразою «let's cook bitches», хоча вона належить Джессі Пінкману, здається. Зловісний нектар продовжував наповнювати наші організми все більше розбавляючи нашу кров, як невмілі руки алкаша-початківця розводять спирт, заливаючи його у воду і, звісно, перебільшуючи з градусом. Почалася обов’язкова стадія будь-якого нормального сучасного алкомарафону — селфі. Невідомо звідки береться ця тяга в чоловіків до фотографування своїх власних, далеко не тверезих, облич на фоні таких же самих ще й розкиданих на столі пляшок. Хоча, мені здається, що ми просто хочемо закарбувати той момент, коли ми були щасливі. Можете зі мною не погоджуватись, але алкоголь сприяє вприску, мов закису азоту в тачку Домініка Торетто, ендорфіну в кров і нам видається, що цей момент найкращий, і ми знову і знову захочемо згадувати ті емоції, що ми переживали, дивлячись на фото.

Далі настав час уявляти себе учасником шоу «Голос країни» й намагатися виконати пісні краще за оригінального виконавця. Нам захотілося свіжого повітря, не зважаючи на те, що веранда, на якій ми сиділи, була повністю відкрита з трьох сторін для всіх вітрів, як ніс криголаму «Ленін». Ми вийшли на двір, де зручно розташований стіл, не забувши прихватити із собою «родиму», і почали давати концерт, драйву якому б позаздрили поп-зірки типу Агутіна чи Ніколаєва, хоча останнього я поважаю, адже він у своїй відомій композиції пропонує випити за кохання. Спочатку Дені виконував якусь композицію типу Снуп Дога, але власного виробництва. Слова він вигадував на ходу й більшість із них не несли ніякої інформації, це були здебільшого склади з букв, виданих вбудованим у Сержика генератором випадковостей, і скомпонованих тим же генератором, загалом слова нагадували якийсь діалект фінської, але звучало цікаво й хіп-хопово. Після Снуп-ді-о-даблджі наша творчість зробила неочікуваний віраж, як капітан Титаренко, зіграний Леонідом Биковим, на Як-2, і повернула в бік фольклору меншини, яка за своєю кількістю в деяких містах перевищує корінне населення — почалися циганські пісні. Дякувати Богу, що хоч не на їхній рідній мові, бо могли випадково накласти на когось прокляття чи порчу. Покінчивши уявляти себе представниками древнього кочового народу й завершивши весь їхній плейлист, що був у нас на телефонах, капітан Титаренко зробив ще одне піке і приземлився в 90-х роках минулого століття, на які приходився пік популярності групи «Руки Вверх». Оскільки диск-жокеєм у цей вечір був Дені, то зовсім не дивно, чому наш уявний Як-2 летів саме таким маршрутом. Сергій Жуков знав як зацікавити слухача несильно задумливим текстом про «дєвчьонкі» і «юбчьонкі» й модним, для тих років, саундом. Тому до програми нашого концерту додалася ще й дискотека 90-х і, звісно, найактивнішими учасниками цього руху були ми, три любителі дуркуватих пісень і рухів: Денні, Толя і я. Через деякий час сили почали покидати професіональних танцюристів, наче капітан лайнера Costa Concordia, після того як посадив на мілину, і було вирішено завершити концерт і повернутися до трапезної.

Трохи пізніше, помітивши, як деякі гості цього чудного маєтку починають нудьгувати, мною була висунута геніальна, як мені здавалося на той момент, пропозиція: зібрати залишки чар-зілля і всією групою Кийлівських туристів направитися на дамбу для подальших гулянь у більш романтичних умовах. На моє здивування, більшість групи погодилася на цей експромт. Збори пройшли блискавично швидко, роздані цінні вказівки тим, хто вирішив залишитись і наша компанія, як піонери крізь тайгу, рішуче ринула крізь пітьму на пошуки пригод. А пригоди, як виявилось, ховалися зовсім близько. Крокуючи, як солдати на параді, та виспівуючи на всю українські народні пісні, наш загін швидкого алкореагування, напакований усім для швидкого усунення зневоднення й нудьги, помітив автомобіль, що стояв з увімкненими фарами посеред дороги й могло здатися, що його власників викрало, не зрозуміло що тут робивше, НЛО. Насправді ж, підійшовши ближче, ми зрозуміли, що це Роман із Катюхою, які нещодавно нас покинули й поїхали додому, і я їх розумію, бо тверезим вислухувати наші концерти доволі важко. На наше запитання «Що трапилося?», яке, найімовірніше, звучало як «А ти якого хріна тут робиш?», Роман відповів, що трапилося ДТП — він збив живу істоту. Цією істотою виявився заєць. Цей заєць був таким міцним пацаном, що, хоч бампер і не розбив у низенької Honda Civic, але держномер відбив і він відлетів швидко й неочікувано, як Віктор Федорович взимку 2014-го, але, на відміну від «легітимного», номер вирушив у невідомому напрямку. Шукали ми його всією групою слідопитів добрих хвилин 30, після чого Роман сказав, що повернеться зранку для більш детальних пошуків при сонячному світлі, і ми почали обстежувати невинну жертву обставин, власних амбіцій, страхів і дурощів.

Хоч зайчика й жалко, але у всіх у голові виникло одразу одне й те ж слово — дичина. Ми, піднесені ідеєю, що в нас буде свіжина, швидко попрощалися з організаторами дорожньо-транспортної пригоди і, мов на крилах, полетіли назад до нашого тимчасового помешкання. Дені рушив попереду колони тримаючи здобич перед собою, немов Вільгельм Телль. Входили на подвір’я ми з високо піднятими головами, неначе повернулися із тижневого полювання й забезпечимо м’ясом усе селище. Усі спантеличено дивилися на нас, наче несли не зайця, а птеродактиля, і ми відчували гордість та радість, що обставини склалися саме так, як вони склалися. Але ця радість тривала не дуже довго, принаймні для мене, й ось чому. Виникла проблема: потрібно розібрати дичину. Оскільки єдина людина, котра, на мою думку, знала як це робиться — Рома, наковтавшись за цілий день вражень, мило спав у просторому салоні своєї «ластівки», то вся надія була на Сержика, який, однак, нікого не запитуючи вже підвісив за задні лапи зайця і, розгулюючи навколо, вимахував гостро заточеним Роминим ножем, який я, до речі, про всяк випадок брав із собою в похід на дамбу, а повернувшись виклав на стіл. «Надію» вселяло й те, що в Дені це перший досвід зі знімання шкіри з тварини. Але хвилювань жодних! Вируючий у нас всередині нектар наповнював кров адреналіном, а серце рішучістю. Але з чого починати? Завдяки підказці із залу, ми дізнались, що спершу потрібно спустити бідоласі кров через маленький надріз на шиї. Й от настав кульмінаційний момент того вечора. Я, як су-шеф, слухаючись наказу шеф-повара Дені, тримаю зайця за вуха, а він, сповнений геройством і жагою крові, замість того, щоби зробити невеликий надріз, почав розмахувати ножем, немов Чапаєв шаблею, із замахом японських самураїв. Раптом я відчуваю як ніж торкнувся моєї кістки й характерний звук, він настільки гострий, що легко розрізав шкіру, як кругла пилка розправляється зі шматком паперу. Підходить Богдан і посміхаючись запитує «Ну, що, виходить?», я, підіймаючи праву руку, частина якої, над великим пальцем, стала схожа на вивернутий вареник із вишнею, і цей вишневий сік нетерпляче розтікався рукою, прикрашаючи й до того гарну картину, і кажу «Ага, виходить».

Потім почався ланцюг із різноманітних індивідуальних і колективних рухів та подій, завдяки котрим я зрозумів, що яким би ти не був суперменом або гівном, скільки б не робив добра або зла, якого б ти не був віросповідання, національності або класової належності, якщо в тебе є справжні друзі, то вони не дадуть тобі здохнути і витягнуть із будь-якого лайна, як би ти глибоко в ньому не засів. Справжня дружба так і перевіряється: ти залазиш у якусь, відверто кажучи, сраку й потім дивишся хто кинувся тебе з неї витягати. Так вийшло й зі мною. Шоковані дівчата не розгубились і почали зупиняти кров підручними засобами. Цими засобами виявився туалетний папір, але це краще, ніж нічого. З автомобілів дісталися всі аптечки, навіть із Роминої ластівки Толя умудрився дістати аптечку, не розбудивши того сплячого ховраха й незважаючи на те, що авто було зачиненим. Відкриті аптечки виявилися такими ж корисними, як і закриті, бо в середині не знайшлося нічого, що могло б нам допомогти, як казав один епічний персонаж відео з Калінінграда на YouTube «ні бинтів, ні зеленки, ні вати!».

Майже всі в той момент часу займалися моїм спасінням: хтось переривав аптечки й ладники в пошуках корисних медикаментів, хтось моніторив в інтернеті найближчі медичні пункти й аптеки, хтось побіг будити сусідів, для того, щоби дізнатись із їхніх сонних вуст, де найближча амбулаторія (радує, що сусідів розбудити не вдалося), хтось затискав рану, намагаючись зупинити потік живильної рідини із мого організму, і лише Сержик, не звертаючи уваги на загальний галас, продовжував самовіддано займатися своєю справою, як Микола Іванович Пирогов під час облоги Севастополя англо-французькими військами. Він поставив собі ціль — розібрати зайця, і вперто рухався до неї, не зважаючи ні на що, і не може не заслуговувати на повагу. Я відчув, що сили покидають мене й запаморочення в голові, вільною рукою вчепившись у перило, стояв згорблений, немов фламінго, але тримався і свідомості не втрачав, а навпаки, навіть намагався жартувати. Раптом я бачу двох гарних дівчат, але мені в обличчя б’є світло і я не можу розрізнити їхніх облич, вони щось говорять, але вуха немов заклало і я не можу почути їх, вони простягають до мене руки, я торкаюсь, вони теплі й ніжні, вони ведуть мене, навколо світло та тиша... Я починаю чути якийсь гул, як від потяга, що наближається, цей гул поступово наростає, він усе сильнішає, гул перетворюється в щось знайоме, так, це слова, хтось щось говорить, хтось щось каже мені, але я не бачу, так, це точно до мене, так я вже майже чую ці слова, так я чую їх, це — матюки? Несподівано я бачу навколо себе Іру, що тримає мені руку в повітрі з притиснутим туалетним папером до рани, Богдана, котрий тицькає мені якусь пляшку до носа, Дені, який витанцьовує навколо зайця та інших наляканих друзів, що спантеличено дивилися на мене згори вниз, адже я виявився лежачим на вологій від дощу тротуарній плитці. Мій напівсвідомий і сонний мозок отримавши інформацію про навколишні події, розтрактував її на свій розсуд і видав єдине можливе і правильне, як йому тоді здавалося, питання: «Ви що, мені руку відрізати зібрались?». Почувши регіт, мозок заспокоївся й почав краще аналізувати ситуацію.

Але час йшов, кров не зупинялась, а я міг знову втратити свідомість, тому Анатолій швидко вирішив, що зволікати нам не можна, і ми в чотирьох — я, Іра, що міцно стискає мою руку, Дімон і Толя запакувалися в авто і вирушили в найближчий медпункт, що виявився в сусідньому селі Воронькові. Насправді, і досі дивує той факт, що в селищі, яке має таку прекрасну славу, не лише немає медпункту, а й навіть немає жодної нічної аптеки, хоча, я впевнений, поставили б цілодобову аптеку біля клубу, могли швидко озолотитися. Завдяки суперкорисній штуці, навігатору в телефоні, ми швидко знайшли розташування медичного пункта у Воронькові, хоч до цього всі були там лише проїздом. Дімон від нервового перенапруження сп’янів ще більше й коли ми вийшли з авто, постукали у двері, а у відповідь чули лише лунаючий у далечині гавкіт собак, він не витримав і почав барабанити у двері ногами. Толя зі свого боку вирішив зайти з флангу, із фразою «Щас» зник у темряві. Через декілька хвилин із темряви донісся знайомий гаркавий голос «Зараз відкриють!», а потім злий жіночий голос, наскільки може бути злим жіночий голос, коли їх будять серед ночі, незрозумілі п’яні люди з незрозумілими цілями, тим більше, що, як виявилось, вона прокинулася в той момент, коли Толя вже наполовину проліз у кватирку (прямо напад на 13-у дільницю), і тому її запитання звучало досить логічно: «Мені що, міліцію викликати?». З’явився Толя з криками «У нас ранений!», дівчина, усе ще не ризикуючи відчиняти двері, трохи зацікавилась і запитала «Що у вас там?». Я, намагаючись вкласти якомога більше змісту в найменшу кількість слів, але зробити інформацію доступною і зрозумілою за мінімальних часових і енергетичних затратах, видав найчіткішу й найзмістовнішу відповідь на її запитання, яку зміг згенерувати на той момент: «Пиздець!». Іра вирішила прикрасити мою скупу відповідь і додала: «У нас ножове!». Я почав виправляти, мовляв, у нас просто поріз, бо на ножове вона б копів точно викликала. Так чи інакше, двері вона відчинила, подивилася на нас і сказала, точно як Медведєв у Криму пенсіонерам, типу «Нічим допомогти не можу», «Вам потрібно на прийомний покій», «Тримайтеся там», «Гарного настрою», «Здоров’я». А прийомний лише в ЦРЛ у Борисполі. Скоріш за все, вона просто не захотіла нам допомагати, бо, дійсно, нахріна воно їй? Дімон сильно розізлився й почав експресивно виясняти на місці що це все таке, але часу на розборки не залишалось і мені прийшлося вільною рукою затягувати його в авто, а потім ще пів дороги його всі разом заспокоювали.

Між іншим, дорога ж та сама, розвалена бомбардуванням чи метеоритним дощем траса, але на адреналіні вона нам здалася німецьким автобаном, так швидко й рівно ми по ній промчали. Знайти раціональне коріння цьому феномену вчені не можуть і досі. Траса цієї весняної суботньої ночі була абсолютно пуста, а й дійсно, є багато цікавіших занять, ніж катання дорогами, які, за відчуттями, були прокладені тут за часів Римської імперії, хоча, якби їх клали римляни, то дороги однаково виглядали краще, ніж зараз. На самому в’їзді в славетне місто Бориспіль у нас у всіх, а особливо в Анатолія, який був за кермом у тому стані, що прописується в ПДР, як 10000 гривень штрафу або вилучення прав, зіграло «двадцять одне», адже перед нами, по обидві сторони дороги, сіяючи, як новорічні ялинки на площі, стояли два Пріуси нової поліції. Затамувавши подих, ми максимально швидко, згідно з правилами, промчали мимо й лише через хвилину видихнули. Дивовижний симбіоз жорстокої невдачі — рука, і дивовижного везіння — копи. Героїзм Толі кудись подівся й ми далі добиралися до лікарні різними провулками, що я їх і зараз на мапі не знайду. У лікарню перший залетів наш безстрашний водій швидкої. Не знаю, що він там сказав, але поки ми зайшли, нас уже зустрічали медсестри з інвалідним візком і почали силоміць мене туди садити, неначе ветерана другої світової з ампутованою кінцівкою. Я, звісно, опирався, але Толя, який, що не дивно, був за кермом візка, вмовив мене сісти в цей чудо-мобіль, але через декілька секунд я знову був вимушений вставати, адже ми з Ірою, яка досі тримала мою руку, не пролазили в приміщення крізь двері разом із нашим транспортом. До речі, хочу виразити окрему подяку Ірині, що весь час від самого порізу до приходу чергового хірурга ні на секунду не відпускала мою руку, щоби хоч якось призупинити кров. Я потім жартував, що ми з нею тепер пов’язані однією кров’ю, неначе брати Дженна із Чикаго.

Мене швидко уклали на черговий операційний стіл, друзів заслали в аптеку, а медсестри пішли готуватися до надскладної операції, мабуть, пішли хильнути ще по чарчині, адже хірург, що мене зашивав, виглядав не на багато тверезішим за мене. Та й зашив він мене, як підчеревину перед копченням, але однаково це було краще за той вишневий вареник, що був до цього. Уже коли хірург із чистою душею пішов допивати свій заспокійливий напій, а медсестра обробляла свіженький шов, дещо за вікном операційної досить голосно гупнуло, наче щось впало на підвіконня. Медсестра висунула припущення, що це мої друзі за нами підглядають, але я відрізав, сказавши, що мої таким не займаються. Але я помилився. Як потім стало відомо, Анатолій вирішив закадрувати для історії картину, де я на операційному столі, але, по-перше, він забув вимкнути спалах, по-друге, гравітація матінки планети Земля саме в цьому місці впливає на людей із більшою силою, ніж в інших, і це саме під її вплив потрапив Толя (звісно, не з-за алкоголю в крові), у результаті чого його трохи кинуло і він вдарився об підвіконня.

Усе пройшло досить швидко: рука прошита, пов’язка накладена, я врятований. Більше інвалідний візок, як альтернативний транспорт для пересування мені ніхто не пропонував, що не могло не ображати мою раниму натуру. Наш персональний автомобіль швидкої допомоги, на якому мене доставили, був припаркований прямісінько біля входу у відділення. Біля відкритого багажника легко пізнавались образи моїх рятівників, які смачно киряли пивко, явно за моє здоров’я, і до яких, не довго думаючи, приєднався і я. Далі було вирішено автомобіль до ранку не чіпати, залишивши його біля лікарні, адже яка-не-яка парковка та й лікарі часто на перекур виходять, то і придивляться за ним. А ми, викликавши таксі, попрямували до Анатолія бабусі, позаяк ключі від свого дому разом із грошима я із собою не взяв. У хаті рухалися тихо, намагаючись не розбудити бабусю, мов коти, що полюють на слід від лазерної указки. Доктор Анатолій запропонував підняти рівень еритроцитів у крові з допомогою пляшки кількарічного Мерло, на що всі із задоволенням погодились. Адже що може краще завершити до повна насичений пригодами, болем, страхом і сміхом день, ніж пляшка сухого червоного?

P.S. «Все що відбувається в Кийлові, залишається в Кийлові!» (с) Дені.

###
Згасло сонце й засяяли зорі,
І вже дощу не просить ліс,
Тіло від розуму вже в непокорі,
І Локкі над нашою стріхою повис.
Геройства буйство фарб перед очами,
Пригод жага несамовитих,
Все воно так поруч, на!, візьми руками,
Але не бачимо біль і печаль, ширмою обвитих.
Не дано нам бачити майбутнє,
Можливо, радість це, можливо, сум,
Інстинкти самозбереження коли відсутні,
Добре щоби щось зупиняло, хоч мінімум.
Але з’явилася нав’язлива ідея,
А потім персонажі, дії, меч,
Не зупинити вже розпеченого корифея,
І має чиясь голова злетіти з плеч.
Та хепі-енди все ж ніхто не відміняв,
І будем жити злим богам усім на зло,
І далі будемо пірнати в токсичне забуття,
І радітимемо пригодам, щоби там не було.
###

Про Олександра Берішева читайте ТУТ.

Якщо серед наших читачів є творчі люди, які складають або знають вірші, сатири, частівки та інше, про бориспіль чи район, про наших земляків чи 'царьків' - з радістью опублікуємо на сайті ваші матеріали. Пишіть нам на пошту info@borispol.org.ua.

оповідання, Берішев
Переглядів: 78
Рейтинг: 5.0/2

Залиш свою думку

avatar