АвторизаціяРеклама

» » » Ірина Малова "Квіткова сніжинка"

Ірина Малова "Квіткова сніжинка"

Бориспільщина літературна

Ірина Малова "Квіткова сніжинка" друкувалось в альманасі "Слово жінки" в 2016 році

Це був чарівний день! Я прокидаюсь у шостій годині під барабанний дріб дощу листопадного ранку. Прокидаюсь від того, що бракує тепла. Половинка тепла є, воно зручно примостилось на плечі і тихо посапує, щось бачачи у сні. Бракує іншої половинки такого звичного тепла обіймів коханої людини. І хоча я точно знаю, що те тепло поїхало набиратися сил для наступного тижня, щоб сяяти для нас, мені зараз дуже, дуже його бракує. Хай набирається, йому треба, для нас всіх треба.

Я слухаю пісню дощу. Крап крап крап, стук стук стук і знову крап. Він плаче, він говорить, а може радіє. Дощ радіє тому, що нарешті зміг за весь рік вилитись на землю з усією своєю силою.

Відчадушно хочеться кави. Не знайшовши капців, але завернувшись в ковдру, я просуваюсь до кухні, скидаючи з вій морок минулої ночі та несправджених ще снів, проживаю розпланований вчора день наперед. І починається магія створення кави. Певно цьому напою притамані загадковість, таємничість і чари. Переливши з джезви в глиняне улюблене горнятко, додавши молока, звичним маршрутом вертаюсь в кімнату і насолождуюсь. Ще ніч, але вже ранок, такий якийсь неймовірний проміжок часу, який можливий лише восени. На межі ще непочатого дню, але вже майже закінченої ночі. Ловлю себе на думці, що починаю любити осінь, і навіть мокрий і холодний листопад не здається як завжди ворожим, а виявляється мудрим, філософським і повним прекрасних подій. Ця осінь взагалі щедра на невипадкові випадковості, віртуально-реальні знайомства з людьми в яких світяться очі, манри, прийняті рішення і щирість... Я дивлюся у вікно, стискаючи горнятко запашного напою і слухаючи дощ. І з’являється, як в дитинстві, відчуття дива, що ось-ось має відбутися.

Сніданок нашвидкоруч, швидкі збори і ось вже довжелезна черга на прийом до лікаря. Але чомусь сьогодні вона не дратує, вона сповнена путанням маминих ниток, дитячим сміхом, іграми в камінь ножеці папір, малюнками в блокноті та посмішками. Тому що коли починаєш грати зі своїми дітьми на людях, це захоплює інших. І вже не ти одна стоїш у коридорі, махаючи руками, а всі решта також. Це весело, це захоплює. А очікування стає веселим.

Мокрі як хлющі, але в дуже піднесеному настрої, ми повернулись додому і колективно втрьох створили шедевр, що мав назву «Шоколадно-вишневий кекс». Ну не можна ж іти в гості з порожніми руками.

Сьогодні я маю малювати! Я не тримала в руках пензля дуже давно, ще зі школи мистецтв, коли намагались створити щось подібне до малюнків. І не люблю я малювати, і не моє воно. Так здавалось. А вийшло інакше.

Люди, в яких світяться очі тепер часто зустрічаються на моєму шляху. Вони втілюють мої мрії в життя, самі певно не розуміючи наскільки щасливою роблять мене в ці моменти! Варто тільки озвучити свою думку, люди підхоплюють, доповнюють і втілюють. А разом це весело! Такою чаріницею для мене сьогодні стала власниця школи малювання, руда як лисичка, і сяюча як зірочка. Зайнявши мою дитину олівцями, мольбертом і створенням його власного космосу, мені вона вручила справжнісінький холcт, що сама натягувала, сказавши при цьому «створене з любов’ю». Надихає, правда ж? Також мені були вручені акрилові фарби, пензлі і олівець.

Відчуття були дуже дивні, як між «Я» і «не зовсім Я». Але варто було тільки почати, то захопленню просто не було меж! І справа не в атмосферності майстерні, хоча насправді дуже гарно, і не в щирості української мови, яка обертає тебе в спілкуванні і ти мимоволі переходиш на неї, а справа в неймовірному відчутті всередені тебе! Коли фарби ніби самостійно змішуються в візерунки, а на твоїх пальцях лишаються різнокольорові посмішки, охоплює таке просте щастя.

Я малювала квітку. Мала бути волошка. Ну певно тому, що дуже я люблю волошки і синій колір. Вибір, зроблений розумом, швидко перетворився на те, що намалювало сердце. Волошка на вигляд стала схожа на сніжинку. Такі часто малює зимою на вікнах мороз. Синю-синю сніжинку з теплою жовтою срединою. Всі хто бачили той малюнок, сказали, що то і є справжнісінька сніжинка. Але ж я то знаю, що то квітка. Моя особиста чаріна квітка! Малюючи її, я чітко усвідомлювала, що малюю сама себе. Інколи дуже крижану, можливо зарізку, можливо сувору ззовні, але дуже теплу і добру зсередини. Вир почуттів: захоплення, смуток, любов, вдячність. Це все пролітало перед очима яскравими картинками мого життя. І коли я зупинилася, я відчула себе наповноною якоюсь новою для себе енергією, якоюсь впевненістю в тому, що все буде добре, все буде так як захочу саме я для себе, і для людей, що мене оточуюють, для всих тих, хто став частинкою моєї реальності. Все неодмінно буде добре, або ще краще!

21.11.2015


Про авторку Ірину Малову читайте ТУТ.

Якщо серед наших читачів є творчі люди, які складають або знають вірші, сатири, частівки та інше, про Бориспіль чи район, про наших земляків чи 'царьків' – з радістю опублікуємо на сайті ваші матеріали. Пишіть нам на пошту: info@borispol.org.ua.

Квіткова, Ірина, сніжинка, Малова
Переглядів: 120
Рейтинг: 5.0/1

Залиш свою думку

avatar