ВойтиРеклама на сайте

рецепти від читачів

Козацький гетьман Іван Сулима

Козацький гетьман Іван Сулима Із самого початку існування запорізького козацтва польські магнати і шляхта вживали найрізноманітніших заходів, щоб приборкати волелюбний дух дніпровської вольниці, стримати розвиток її військової організації. Однак вороже ставлячись до козацтва, офіційно відмовляючись від зв’язків з ним, уряд Речі Посполитої водночас прагнув використати козаків у боротьбі із своїми противниками, насамперед Кримським ханством. Можливість стримувати й відбивати ординські набіги силами "низовців” для польського уряду мала неабияке значення, оскільки утримання там регулярного війська потребувало величезних коштів.

Організаційно зміцнившись, укріпившись на дніпровських островах, Запорізька Січ з другої половини XVI століття стала відігравати значну роль у відсічі агресії кримського хана. Удари, яких завдавали запоріжці загарбникам, щоб помститися за їхні грабежі на Київщині, Поділлі, Волині, ставали дедалі відчутнішими, що й змусило правителів орди самим шукати шляхи для ефективної боротьби із запорізьким лицарством.

Один з них – побудувати вище дніпровських порогів укріплений замок, який загородив би дорогу на Січ і таким чином поставив її у складні економічні умови. Першу згадку про подібні плани кримського хана зустрічаємо вже в 1593 р., коли він заявляв, що "ему не нужно ни казны, ни людей, лишь бы казаки шкод не делали”1. Кримський хан і турецький султан постійно вимагали від польських королів "приведення до послуху їхніх підданих”, особливо після того, як запоріжці почали "обкурювати мушкетним димом” не тільки стіни Очакова, Тягині, Кафи, Козлова, а й населених пунктів на чорноморському узбережжі Туреччини – Синопа, Трапезунда та багатьох інших, включаючи й столицю "блискучої Порти”. Султан відкрито погрожував війною, зібравши 150 000 свого війська в бойовій готовності під Адріанополем2.

Тому на сеймі, що відбувався в січні – березні 1635 р., було вирішено піти назустріч вимогам Туреччини: "А виявляючи бажання певніше додержати ту новопостановлену з цісарем турецьку згоду і умови через загамування походів козацьких на море, за згодою станів постановляємо: вибравши через інженерів місце над берегом Дніпровим, де гетьманам нашим здається найвідповідніше, поставити замок і додатково опорядити його сильною залогою війська пішого і кінного та амуніцією воєнною. А для швидшого збудування його і на ту залогу має скарб виплатити сто тисяч частинами з майбутніх податків, аби в будівництві того замку не було затримки”3.

Спорудження фортеці доручили французькому інженеру Гійому Левасеру де Боплану, який вибрав місце для будівництва – біля першого порогу (Кодацького), де Дніпро, приймаючи в себе води Самари, круто повертає па південь. Боплан із своїм завданням справився досить швидко, і вже в середині літа 1635 р. замок був придатний для використання4. Навколо нього були вириті глибокі, як провалля, рови, за ними піднімалися на висоту понад 10 саженів земляні вали, а по них тягнулася дубова засіка з бійницями для гармат та рушниць. Брама в Кодаку була тільки одна і дуже міцна, кована залізом, обабіч неї – дві башти, складені з дубових кряжів. Із сходу й півдня – кручі Дніпра, з півночі – глибокий байрак, із заходу – рівний степ, на якому можна було бачити всіх, хто наближався. Саме з цього боку були найглибші рови й найвищі вали і стояло найбільше гармат5. Арсенал цього замку був розрахований на тривалу оборону.

Отже, цитадель на високому правому березі Дніпра мала бути форпостом польської шляхти у боротьбі не тільки проти зв’язку Запоріжжя з Україною, а й запоріжців з донськими козаками. Крім того, цим шляхом часто користувалися запоріжці, повертаючись з морських походів, щоб обминути турецьку сторожу в низинах Дніпра.

Відразу ж після закінчення будівництва Кодака його зайняла залога з двохсот жовнірів під командуванням французького офіцера Моріона, який ревно виконував доручення польської шляхти. Він не тільки стежив, щоб утікачі не перебиралися на Запоріжжя, поповнюючи ряди козацької вольниці, а й за тим, щоб по Дніпру не гнали липових колод для будування там човнів і не постачалися харчі і воєнні припаси6.

Звичайно, такого утиску з боку шляхти козаки терпіти довго не могли, і вже буквально через місяць Кодацький замок був ними вщент зруйнований. Про цю подію безпосередній його будівник Боплан розповідає так: "вождь бунтівників-козаків Соліман, повертаючись з моря, побачив, що цей замок не дає йому повернутися додому, здобув його... і здобувши та зруйнувавши цю фортецю, повернувся із своїми козаками на Запоріжжя”7.

Хто ж він був, вождь бунтівників-козаків, який повів своїх побратимів на штурм Кодака? Боплан називає "Соліманом” відомого в історії ватажка запоріжців Івана Михайловича Сулиму, того, якого народ величав у відомій пісні, створеній в 1633 р.:

От і вийшли запоріжці, хоч тисяча й двісті,
Де багацько да за ними зведеться користі.
Попереду – пан Сулима, отаман Кошовий.
Чого ж жаху завдавати, як він чорнобровий.

Відомий український історик О.Лазаревський вважав, що походив він із старовинного роду Сулимів, коріння якого сягають мало не в ХІІІ століття9. Народився Іван Сулима в селі Рогощі Любецького староства (на сучасній Чернігівщині) у сім’ї шляхтича10. А вперше його ім’я зустрічаємо в історичних документах за 1615 рік, коли він служив урядником у переяславських маєтностях польського гетьмана Станіслава Жолкевського11. У той час С.Жолкевський і подарував йому села Сулимівку і Лебедин (неподалік Переяслава) "в заслугах, у вечность абы собе там овсеми сколко мог и хотел осадыв людей, к своєму подданству”12.

А потім починається нова віха в житті Івана Сулими. Очевидно, не помирившись з Жолкевським, він пішов козакувати. Був він досвідченим воїном, мав авторитет серед козацьких мас, оскільки прославився відвагою в численних морських походах. Дореволюційний дослідник А.Каїценко пише, що "із Сагайдачним Сулима і Кафу турецьку, в Криму, здобув, і Трапезонт, за Чорним морем, аж двічі руйнував і околиці Царгорода, під Хотином бився”13.

Історичні джерела також повідомляють, що Сулима мав золотий портрет римського папи Павла V Боргезе за те, що подарував тому триста турків, узятих у полон під час однієї з битв14. Є припущення, що це могло статися не під час походу козацьких чайок на турецьке узбережжя, а в результаті повстання українців-невільників на турецькій галері, яка плавала у Середземному морі, десь неподалік Риму. Такі випадки відомі в історії. У 1642 р., наприклад, найкраща турецька галера, якою командрував Анти-паша Маріоль, була захоплена українськими невільниками, очолюваними "знатним русином Іваном Симоновичем”. Тоді визволилися з каторги 207 невільників-християн з "Польської Русі” і 70 з інших християнських країн, а до козацького полону потрапили 40 турків і 4 багатих єврейських купця15. З Іваном Михайловичем Сулимою подібне могло статися в другому десятиріччі XVII століття, враховуючи час діяльності папи Павла V (1606—1621 рр.) і широкий розмах морських походів запоріжців, що розпочався приблизно 1614 р.
У 1621 р. посланець російського царя з "жалованьем” на Дон Семен Опухтін розповів у Посольському приказі: "ходили де з Дону на добычу атаманы и козаки, атаман Василий Малыгин, а с ним 1300 человек да с ними ж запорожских черкас 400 человек. Атаманы были у черкас и у казаков большие: черкашеня Сулим, да Шило, да Ятцкой... А ходили за Черное море и приступали к городу к Ризе и к пашину двору...”16.

Потім ім’я Сулими зустрічаємо в історичному документі, який датується груднем 1628 р., коли його було обрано гетьманом запорізьких козаків. Так титулується він сам у листі до литовського князя Христофора Радзівілла17.

Щоб краще зрозуміти обставини, які підняли Івана Михайловича Сулиму над козацькою масою, слід взяти до уваги весь хід подій 1628 р., який увійшов до хроніки найважливіших дат козацької історії тим, що тоді запоріжці разом з реєстровими козаками мали два гучних походи в Крим, допомагаючи скиненому хану Мегмет-Гірею і його брату Шагін-Гірею в боротьбі за повернення втраченого престолу. Як сталося, що козаки прийшли на виручку своєму вчорашньому ворогу? Відповідь на це дають самі запоріжці. Вони писали польському королю, що переслідували одну мету: роз’єднати татар, посіяти міжусобиці, "а з цього кожний неприятель, безсумнівно, слабне... і хоч з нерівними силами – бо не було нас і повних чотири тисячі, відважилися ми на них іти, сподіваючись якогось порятунку під теперішній наш недостаток”18.

І хоч під час першого походу під Бахчисараєм загинув гетьман Михайло Дорошенко, козаки вирішили здійснити свій план. "Тепер, – наголошували вони, – найзручніший час для абсолютного зруйнування Кримського ханства”19.

Такі настрої серед українського козацтва були відомі не тільки польському уряду. Московські посли, які тоді перебували в Криму, так доносили своєму цареві: "да черкасы говорили: теперво мы Крым проведали, прежде сего мы не ведали, чаяли, что Крым крепкое место и крымские люди бойцы, ажно де Крым хуже деревни и крымские люди битца не умеют. Теперво де мы Крыму помолчим... а вперед де Крым божий наш будет; в Крыме никаких крепостей нет и прити в Крым водою и сухим путем без вести мочно, а море от Бахчисарая близко. На лето мы придем половина морем, а другая половина конми на Перекоп сухим путем и Крым де пришед возьмем...”20.

Звичайно, втручання козаків у кримську міжусобицю могло призвести до ускладнення польсько-турецьких відносин. Незважаючи на це, король Сігізмунд ІІІ вирішив прийняти пропозицію каштеляна краківського Юрія Збаразького: мовчки спостерігати за тим, як розгортаються події. "Щоб там не сталося, – писав Ю.Збаразький, – усе нам буде на користь. Якщо Шагін-Гірей досягне престолу, він завжди пам’ятатиме подану йому послугу, та йому й нема до кого звернутися: він злісний ворог турків, і вони йому ніколи не довірятимуть. Якщо Шагін-Гірею і не вдасться досягти престолу, то вся ця справа не обійдеться без великого пролиття, без великої шкоди для татар. Якщо ж загине деяка кількість козаків, і це для нас корисно: багато вже разів ми від них набралися страху”21. Таким чином, польські власті, підштовхуючи козацтво на другий кримський похід, уже заздалегідь зловтішалися тим, що не обійдеться без жертв з його боку і, отже, воно ослабне.
Повторно запоріжці виступили до Криму в 1628 р. на початку листопада. По дорозі частина війська, посилаючись на відсутність зимового одягу, залишилась на правому березі Дніпра. Інші ж вирішили продовжувати похід, заявивши на раді: "Йдемо охоче, а неохочих примушувати не будемо – нам аби тільки слави війська свого не втратити та на свої звичайні місця повернутися”22.

Похід цей виявився нещасливим. Сталося це певною мірою тому, що не виявив належних організаторських здібностей новий гетьман Грицько Чорний. І успіх, який, здавалося б, уже був у руках, обернувся гіркою поразкою на Перекопі. Козацька маса зрозуміла, що помилилася у виборі гетьмана, і, повернувшись з кримського походу в Січ, відмовилася від нього, незважаючи на те, що він був затверджений старшим польським урядом. Гетьманську булаву вручили Івану Михайловичу Сулимі.

Новий ватажок енергійно взявся виконувати доручення дніпровської вольниці. Відразу ж після того, як обійняв цю посаду, вислав від імені війська козацьку депутацію на сейм у Варшаву. Щоб заручитися перед королем, написав листа до литовського гетьмана Христофора Радзівілла, прохаючи того допомогти запорізьким послам Захарію Остелецькому, Григорію Малькевичу та Кузьмі Капусті23. Однак шляхта не бажала визнавати гетьмана, обраного без її згоди, посилаючись при цьому на умови Куруківського договору, де зазначалося, що старшого над військами мали "надавати” власті. Це свідчило, між іншим, що Іван Сулима був кандидатом широких мас запоріжців, їх переважної частини, яка протестувала проти політичного утиску Речі Посполитої.

На Запоріжжі не зважили на неприхильне ставлення сейму до козацьких посланців, тим більше, що навесні 1629 р. туди почали стікатися нові маси втікачів з "волості”. У травні королю доносили, що на Запоріжжі зібралося козаків майже стільки, як війська під Хотином24. Частина козацтва збиралася на море, але більшість, що складалася головним чином з випищиків, вирішила повторити похід на Крим25. Існують відомості, що 18 травня того року відбулася рада, на якій "старший Війська Запорізького віддавав булаву, але його наново обрано старшим у сей похід”26. І хоч прізвища "старшого” документи в цьому випадку не називають, вважаємо, що це був Сулима, оскільки повідомлення про його усунення від обов’язків гетьмана до цієї дати не фіксуються у джерелах. Водночас про будь-які зміни серед старшини в тогочасних реляціях обов’язково детально повідомлялося, наприклад, про гетьмана Мозерницю, наступника Михайла Дорошенка, втопленого козаками27.

Отже, є підстави вважати, що Іван Михайлович Сулима не поділяв поглядів тієї частини старшини, яка вважала за необхідне підтримувати боротьбу Шагін-Гірея за ханську владу. Очевидно, маючи великий досвід боротьби з татарами і турками, він не довіряв їм. До того ж, Сулима, мабуть, добре розумів позицію польського уряду, який, штовхаючи козацтво на цю авантюру, намагався знекровити, ослабити його позиції. Гетьман усвідомлював, що наявними силами не тільки козацтва, а й усієї Речі Посполитої тоді ще було нереально справитися з кримськими феодалами, адже за їх спиною стояв турецький султан. На нашу думку, саме з цих міркувань Іван Сулима міг відмовлятися від гетьманської булави на козацькій раді в Запоріжжі 18 травня 1629 р. Однак рішення її повинен був виконувати, тому й прийняв старшинство на третій похід у Крим.

Передбачаючи, що турки можуть вислати на підмогу до Криму свій флот, напередодні виступу з Січі запоріжці відправили на море чайки, на яких було 800 козаків28. Через кожні 2-3 дні вони висаджувалися на кримському узбережжі, завдаючи відчутних ударів по татарських укріпленнях. Водночас донські козаки дійшли до Керчі і взяли Карасу29.

Основна маса козаків вирушила з Січі 23 травня у напрямку Аслан-города30. Після того, як переправилися через Дніпро, відбулася рада, на якій вирішували, куди йти. Старший пропонував, як повідомляється в одній тогочасній реляції, триматися ближче до води, але маса проголосила за найпростішу, найближчу дорогу до Перекопу – через Каланчак. Під Перекопом у 23-тисячному запорізькому війську розпочалися незгоди. Тому було скликано раду, на якій обрано двох нових гетьманів – Тараса й Черняту31. Однак заміна старшого не принесла вдачі козакам, не врятувала їх в подальшому від поразки, яка сталася через неузгодженість у діях старшини і зраду татар Шагін-Гірея.

Після усунення Сулими від влади ім’я його деякий час не згадується в документах. М.Грушевський припускає, що в травні 1629 р. він працював управителем одного з маєтків Жолкевського на Переяславщині32. В одній з "врядових книг Житомирських” вказується, що Іван Сулима (вказується лише ім’я і прізвище. – В. С.) брав участь "яко принципаль и помочник при уряднике пане Яроше Глоговском” у розоренні села Тростянець, яке належало Пустинно-Микільському монастирю, "двадцять семого априля в року теперешнем тысяча шестсот двадцат девятом"33. Однак у той час Іван Сулима був за порогами або ж у таборі під Перекопом. А якщо навіть і припустити, що герой морських походів пішов в управителі до польського магната, то його видачі одразу ж почали б вимагати турки, яким він багато "насолив”.

Саме з цих міркувань ми схиляємося до думки, що згадка про Івана Сулиму в судовому документі за травень 1629 р. – помилка писаря або ж це був невідомий нам однофамілець.

Вірогідніше, що після складення повноважень старшого над військом Іван Михайлович повернувся в Січ, а в подальшому виходив на чолі запоріжців на море. Цілком можливо, що саме він "окурював мушкетним димом цареградські стіни” в 1629 р., як пише літописець Беличко34. Того ж року запоріжці брали Кілію, Ізмаїл, Балчик, Варну та інші міста на європейському узбережжі Чорного моря35.

Масові морські експедиції, в яких брали участь до 300 чайок, продовжувалися і в наступні роки. Є підстави вважати, що їх очолював Сулима. Про це, зокрема, свідчить пізніший лист славнозвісного Івана Сірка: "Року зась 1633 Сулима, гетман войска низового Запорожского, в моноксилах от Сечи по Днепру, потом по Черном мору, через весь Босфор Кимерійський в Местицкое заплинувши озеро, достал был прекрепкого турецкого в Азіи града Азова”36. Саму фортецю козаки тоді не здобули, але навколишні околиці "пошарпали” добре. Отже, на нашу думку, в першій половині 30-х років XVII століття Іван Михайлович Сулима відігравав визначну роль у козацьких справах Запоріжжя, був організатором і керівником багатьох походів проти турецьких і татарських загарбників.

Дбаючи про дотримання умов перемир’я з султаном, польський король Владислав IV вирішив відвернути козаків від походів на турецькі й татарські землі, перекинувши частину їх на балтійський театр воєнних дій, де саме зав’язувалися бойові операції з шведами. В липні 1635 р. відомий серед козацької старшини Костянтин Вовк (знаний в історичних документах як писар військовий) привів до пруського кордону півтори тисячі реєстровиків "добрих і з морем обізнаних”37.

А тим часом вище Кодацького порога під наглядом Боплана кипіла робота по спорудженню фортеці. У той час, коли власті поспішали звести її, аби перекрити козакам шлях па море, вони вже з ранньої весни на човнах прийшли до Босфору. Протягом весни і літа вони 5 разів здійснювали сміливі вилазки на турецьке узбережжя38. Враховуючи, що король, зайнятий війною з шведами, довго триматиме на Балтиці своє військо, запоріжці вирішили скористатися цим, щоб зруйнувати ненависний їм з першого ж дня існування Кодак.

В історичних джерелах існують суперечливі відомості щодо цієї події. Наприклад, Боплан пише, нібито козаки, повертаючись з моря, побачили невідомий їм досі замок і напали на нього. Малоймовірно, щоб Кодак заважав запоріжцям повернутися з моря в Січ, адже збудований він був вище порогів. Очевидно, вже із самого початку будівництва фортеці козаки ухвалили рішення зруйнувати її. В усякому разі акція ця спланована була заздалегідь, час вибрано вдало – коронне військо й частина реєстровиків перебували в Прибалтиці.

Таким чином, замок, який мав, за визначенням польських урядовців, "как самовольную какую и твердоуздую лошадь самовольников на твердом муштуку держать” – впав39.

Однак розрахунки козаків на те, що польське військо затримається надовго в Прибалтиці, не виправдалися. Помирившись із шведами, король направив коронного гетьмана Конецпольського на розслідування нападу на Кодак40. Польські комісари на Україні, і серед них український шляхтич Адам Кисіль, який в той час тимчасово заміняв коронного гетьмана41, склали план захоплення Сулими та його побратимів, щоб не допустити розгортання повстання народних мас42.

Боплан розповів таку версію захоплення Сулими. До окопів повстанців прийшли реєстровики й сказали: "Ляхи хочуть нас бити, прийміть нас до себе, то будемо боронитися вкупі”. Однак, присягнувши, вони підмовили оточення гетьмана на зраду, мотивуючи це тим, що всі загинуть, захищаючи Сулиму. Довідавшись про це, гетьман разом із своїми найближчими побратимами вирішив добровільно здатися. При цьому реєстровики запевнили їх в тому, що їм гарантується життя43. Насправді ж Сулиму з п’ятьма найближчими сподвижниками, як повідомляє польський хроніст Окольський, відправили до Варшави, інших було покарано на місці44. У листопаді 1635 р. у Варшаві засідав надзвичайний сейм. Обманутий реєстровиками, Іван Сулима намагався на суді врятувати своє життя. А коли побачив, що судді невблаганні, розповідає Альбрехт Радзивілл, навіть виявив бажання перейти в католицтво. Мабуть, щоб розчулити суддів-католиків. Коли ж все це виявилося марним, попросив покласти в труну ту золоту медаль, яку йому подарував папа за визволення християнських невільників з турецької каторги45. "Сумним видовищем представлялося це, – записав А.Радзивілл – як змінюється фортуна: цей чоловік, що стільки разів наставляв свою шию ворогам і рука ворожа його не діткнула, – тепер мусив про­тягти шию катові”46.

Шляхта ж познущалася над тілом козацького ватажка: коли стяли йому голову, тіло четвертували і повісили на рогах міських мурів Варшави47. До речі, львівський літописець вважав, що головною причиною такої жорстокої розправи з учасниками знищення Кодака була присутність на суді турецького і татарського послів, які добивалися покарання козаків: "Ежелі хочете у згоді з нами мешкати, чиніте нам справедливость с тих здрайцов наших, то єсть козаков...”48. Самійло Величко пізніше свідчив, що стратили Сулиму насамперед за облогу Азова49. Донський отаман В.Конинський розповідав у Москві в 1634 р., що "приходили под Азов запороские черкасы в 30 стругах”50. У жовтні того року запоріжці діяли разом з донцями, які привезли із собою артилерію.
Жорстокою розправою над уславленим ватажком запорізьких козаків Іваном Михайловичем Сулимою польська шляхта не змогла залякати трудящі маси України, не поставила її волелюбний народ на коліна. Навпаки, в його середовищі вже визрівали умови для нового повстання проти іноземного гніту.

В.І.Сергійчук (Київ)
"Український історичний журнал”, № 5, 1987 р.

1 Лашков Ф. Памятники дипломатических сношений Крымского ханства с Московским государством в XVI и XVII вв. //Известия Таврической ученой архивной комиссии. – Симферополь, 1892. – № 15. – С. 73.
2 Katalog dokumentow tureckich: Dokymenty do dzjelow Polski i krajow osciennych w latach 1455-1672. – Warszawa, 1959. – Dok. 306. – S. 294.
3 Volumina legum. – Petersburg, 1859. – T. 3. – S. 404.
4 Боплан. Описание Украины. – СПб., 1832. – С. 19.
5 Тушин Ю.П. Русские мореплаватели на Каспийском, Азокском и Черном морях, – М., 1978. – С. 125; Кащенко А. Над Кодацьким порогом. – К., 1913, – С. 16.
6 Чтения в обществе истории и древностей Российских при Московском университете. – М., 1888. – Кн. 2, – С. 190.
7 Боплан. Указ, соч. – С. І9.
8 Максимович М.А. Собрание сочинений. В 3-х т. Киев 1876 – Т. 1 – С. 355.
9 Лазаревский Ал. Сулиминский фамильный архив // Киевская старина – 1882. – Ноябр. – С. 292.
10 Сулимовский архив: Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей XVII – XVIII в, – Киев, 1884, – . IV.
11 Местечко Борисполе в XVII в. – Киев, 1890. – Док. 14. – С. 12
12 Мотыженский архив. – Киев, 1890. – С. 112; Сулимовский архив – Док 17, – С.
13 Кащенко А. Назв, праця, – С. 3.
14 Radziwill A.S. Mrmoriale return gestarun in Polonia 1632-1656. – Warszawa – Krakow – Wroclaw, 1970. T. 2. – S. 136-137.
15 Науменко В. Происхождение малорусской думы о Самуиле Кошке // Киевская старина, – 1883. –Июнь. – С, 224.
16 Воссоединение Украины с Россией: Документа и материалы В 3-х т. – М., 1954. – Т. 1. – Док. 12. – С. 24.
17 Археологический сборник документов, относяшихся к истории Северо-Западного края. В 14 т. – Вильно, 1879. Т. 7. – Док. 60, – С. 87.
18 Ukrainne sprawy: Przyczynek do dziejow Polskich, tatarskich i tureckich XVIIwieku. – Lwow, 1842. – S. 27.
19 Idid. – s. 28.
20 Из истории сношений Москвы с Крымом при царе Михайле Федоровиче // Известия Таврической ученой архивной комиссии. – Симферополь, 1806. – № 39. – С. 98.
21 Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (с 1609 г.). – Киев, 1910. – Вып. 5. – С. 163.
22 Ukrainne sprawy. – S. 56.
23 Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западного края. – Т. 7. – Док 60.—С. 87.
24 Ukrainne sprawy. – S. 87.
25 Rypka J/ Polsko, Ukrajina, Krym a Vusoka Porta v prvni pol. XVII stol. // Casopis Narodnito Musea v Praze. – 1935/ - Zvanek 1 (dychowedny). – S. 46.
26 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси: В 9 т. – Київ; Львів, 1913. – Т. 8. – С. 65.
27 Ukrainne sprawy. – S. 51.
28 Жерела до історії України-Руси: В 16 т. – Львів, 1908. – Т. 8. Док. 210. – С. 340.
29 Новосельський А.А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине XVII века. – М.; Л. 1948. – С. 136.
30 Ukrainne sprawy. – S. 87.
31 Жерела до історії України-Руси: В 16 т. – Львів, 1908. – Т. 8. Док. 210. – С. 340.
32 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. – 8. – С. 218-219.
33 Стороженко А.В. Очерки переяславской старины. – Киев, 1900. – С. 205-206.
34 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке: В 4 т. – Киев, 1852. – Т. 2. – С. 380.
35 Костомаров И. Богдан Хмельницкий. – СПб., 1904. – С. – 58.
36 Величко С. Указ. соч. – Т. 2. – С. 381.
37 Pamietniki Albrechta Radzivilla, Kanclera Litowskiego. - Poznan, 1839. – T. 1. – S. 289.
38 Бевзо О.А. Львівський літопис і Остозький літописець. – К., 1970. – С. 115.
39 Гуслистий К. Нариси з історії України. – К., 1941. – Вип. 3. – С. – 142.
40 Воссоединение Украины с Россией. Т. 1. Док. 93. – С. 160.
41 Історія Української РСР: В 8 т. – К., 1979. Т. 1. Кн. 2. – С. 259.
42 Гуслистий К. Назв. праця. – С. 143.
43 Бевзо О.А. Назв. праця. – С. 115.
44 Okolski S. Diariusz transaktej wojennej miedzy wojskom koronnem і Zaporoskim w r. 1637 (б. м. і д.)
45 Pamietniki Albrechta Radzivilla. – T. 1. – S. 289.
46 Radzivill A.S. Memoriale rerum gestarum. – S. 137.
47 Pamietniki Albrechta Radzivilla. – T. 1. – S. 289.
48 Бевзо О.А. Назв. праця. – С. 115.
49 Величко С. Указ. соч. – Т. 4. – С. 130.
50 Воссоединение Украины с Россией. Т. 1. Док. № 81. – С. 143.
51 Новосельский А.А. Указ. соч. – С. 238.

джерело: Бориспільська міська рада

Оціни пораду →
Переглядів: 1995
Рейтинг: 5.0/2

ЗАЛИШТЕ СВОЮ ДУМКУ

avatar

СХОЖІ ПОРАДИ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ