ВойтиРеклама на сайте

рецепти від читачів

Ой, пусти ж мене, мати, на вулицю погуляти

Новости в Борисполе

Із чого починається Батьківщина? Існує багато варіантів відповіді. Але, мабуть, найближчим до істини буде той, хто скаже: «З рідної вулиці». Вулиці, де стоїть твій дім, де живе твоя сім’я, вулиці, по якій ти крокуєш щодня і маєш добрих сусідів, які готові розділити з тобою і радість, і смуток, прийти на допомогу в лиху годину.

Колись, як розповідають старші люди, в Борисполі народ був дружнішим. Наприклад, коли хтось брався будувати хату-мазанку, таку собі халупину на місці спаленої війною оселі, то сходилася вся вулиця. Майбутній двір ставав схожим на трудівничий бджолиний вулик. Жінки босими ногами місили глину… Дивись — на вечір, хай і невелике, житло під солом’яним дахом було вже готове. Тоді це гуртове дійство називали толокою, яка закінчувалася веселим застіллям.

У старі добрі часи престиж своєї вулиці чи кутка цінувався. Хлопці навіть билися вулиця на вулицю. Мирилися. Ганяли у футбол на довколишніх левадах. А коли до тутешньої дівки унаджувався «чужий» парубок, то гуртом вирішували, що з нього взяти за таке «нахабство».

Так закладено, що минуле завжди постає рожевішим у спогадах, навіть якщо воно було сірим та несолодким. Бо завжди існували часи, коли всі були молодими.

І ось з недавніх часів у Борисполі з глибин десятиліть почало спливати оте, що колись єднало, ріднило людей. Вони стали гуртуватися, щоб якогось дня породичатися, повеселитися, поусміхатися одне до одного. Прийшло таке свято і на вулицю Лютневу в Борисполі. Відразу скажу, що головними його організаторами були корінні жителі вулиці — подружжя Наталка та Олег Єсики, інші ентузіасти — патріоти свого краю.

Сонячний день, осіннє різнобарв’я, музики, яскраво вдягнені люди біля подвір’я найповажнішої довгожительки не лише вулиці Лютневої, а й Борисполя, Марії Трифонівни Гальченко, якій виповнилося аж 102 роки. Святкові декорації на стовпах та деревах. На довгих столах – виставка досягнень тутешніх городників. Чого тут тільки нема! Справжні райські експонати: яблука, буряки, кукурудза, гарбузи. Очі розбігаються від того багатства. Найбільше люду скупчилося біля імпровізованої фотовиставки, на котрій відтворено історію вулиці. Розглядаючи світлини, впізнаючи своїх рідних, сусідів, котрих уже нема серед живих, дехто витирає хустинкою очі. Навпроти під парканом на лавці усілися з десяток бабусь, про яких було сказано, що це люди мудрого віку. Деякі з них убралися в те, що одягали й за свого дівоцтва. Бабуся Марія коментує «моду» давніх часів:

— Оце корсетка, оце плахта, їй двісті років, подарунок мені від тітки. А їй це вбрання дісталося від матері, котрій, у свою чергу, заповіла бабуся. А тій — ще прабабуся. Оце сорочка. Їй сто років. І спідниця з тих часів.

Марія Гаврилівна, котра живе на Лютневій з 1932 року, згадує, що в Голодомор-33 і на Яцютівці помирали люди:

— Їх звозили на Книшове кладовище, яке ось тутечки недалеко, і скидали до ями. У тридцять сьомому чекісти забрали Федота Перегуду — й пропав він навіки. Коли німці відступали, то спалили піввулиці. Як настав час дівувати, виходити заміж, то виявилося, що хлопців-ровесників майже не залишилося. Бо в сорок третім прийшла Червона армія-визволителька, усіх їх забрали до війська, і всі вони загинули на Дніпрі. З моїм чоловіком Миколою Митрофановичем — царство йому небесне — ми прожили на цій вулиці п’ятдесят сім років у мирі й злагоді. Повернувся з війни восени сорок п’ятого, женихалися недовго, бо треба було і сім’ю, і хату на зиму збудувати. Кажу: «Будемо вінчатися у церкві.» А він як схопиться: «Та я ж партєйний!» А я йому: «Якщо так — то за тебе й заміж не піду!» Плюнув він тоді на партію і вибрав мене. За це у райкомі отримав догану. Хочу дожити й до наступного року і щоб ми знову отут на свято зібралися.

Поки люди гомоніли, непомітно «підібрався» пан голова у супроводі цілого почту чиновників і депутатів. Коли його «виявили», відразу розпочали так звану офіційну частину. В першу чергу Анатолій Соловйович Федорчук передав, як естафетну паличку, шмат пирога від столу з вулиці Гоголя, де він частувався ще кілька хвилин тому на аналогічному святі тієї вулиці. Потім персонально привітав і вручив подарунки — теплі ковдри — старожилам і наймолодшому жителю Лютневої, кількамісячному Євгену Мартинову, та багатодітній сім’ї Володимира Карпенка і його дружини Раїси. У них четверо нащадків. Під фанфари мер вручив нагороди талановитим дітям, а голова вуличного комітету Олег Єсик — «золоті» медалі, зроблені з картону, почесним гостям. Удостоївся такої честі й наш кореспондент, хоча він, як виявилося, на святі був не стільки гостем, а повноцінним мешканцем цієї ж вулиці Яцютівки (Лютневої).Потім була святкова трапеза за довжелезним столом, котрий вгинався від усіляких наїдків і напоїв. (Не такі ми вже й бідні, як вважаємо себе!). Знайшлося почесне місце і для графинчика з лютим самогоном. До самої ночі на Яцютівці співали, танцювали. І кожен учасник свята, гість, як у добрій казці, на закінчення міг сказати: «І я там був, мед-пиво пив».

На останньому фото: вулиця Лютнева, початок 1950-х років.

Оцени новость →
Просмотров: 966
Рейтинг: 5.0/2

Комментарии

avatar

Новости по теме

Новости партнеров