Нещодавно мені до рук потрапив рукопис учасник" />

рецепти від читачів

Нотатки фронтовика

Новости в Борисполе

Нещодавно мені до рук потрапив рукопис учасника бойових дій Другої світової війни Віктора Миколайовича Веселовського (1916 — 1995), який у післявоєнні роки мешкав у Воронькові Бориспільського району, де нині й похований. Це людина, яка пройшла всю війну, бачила її зсередини, тому писала без прикрас і похвали. Віктор Веселовський вів щоденник для себе. Це була його щира сповідь і роздуми про побачене і пережите. І тільки після смерті рідні знайшли ці записи. Віктор Миколайович усю війну пройшов зв’язківцем, неодноразово був поранений, нагороджений чисельними бойовими нагородами. У своєму щоденнику він описує свої фронтові дороги: Сталінград, Псков, Ригу, Харків, багато інших населених пунктів. Пригадує своїх фронтових друзів, офіцерів-наставників і негідників, які зраджували… У спогадах йдеться про офіцерів, які піднімали в атаку підлеглих і самі йшли попереду, а також про тих, які матом крили солдатів, принижували їхню гідність і чіплялися до дрібниць.
За детальними замальовками можна написати цілий роман або зняти кінофільм. Деякі факти з рукопису відрізняються від офіційно прийнятих.
Тож із дозволу рідних ми друкуємо фрагменти із щоденника зв’язківця Віктора Веселовського.
«З’ясувалось, наша оборона була на рівні 30-х років, — Віктор Веселовський намагається дати відповідь на запитання: чому таких нищівних поразок Червона Армія зазнала у перші місяці війни? — Нічого нового не було створено… Пригадались слова з пісні «Три танкісти»: «Броня крепка и танки наши быстры, И наши люди мужеством полны». Так, танки у нас дійсно швидкі і люди хоробрі, але з чим ми зустріли німців? Хоча танки були, але половина була у консервації або на ремонті. А що ми могли зробити з добре озброєним ворогом? Озброєним сучасною зброєю, механізованим за усіма правилами сучасного бою. А що ми, піхота, мали? Рушницю 3-лінійну, затвор якої під час вологої морозної погоди потрібно відкривати за допомогою сокирки або лопатки. А німці з автоматами. Спробуй проти них. Випустиш одну кулю і починай бити по затвору, щоб заставити його викинути пусту гільзу із коробки. Німець за цей час може випустити 15-20 куль. Із його черги одна може потрапити у ціль і зробити живого бійця трупом, оскільки кулі у них були розривні. А я випущу одну звичайну кулю, яка може тільки ранити, якщо потрапить не у голову чи груди. Ми мали кулемет «Максим», який нас добре виручав, але у період переходів з ним було багато клопоту. Кулемет Дегтярьова часто відмовляв у роботі і не зручний при транспортуванні. З ПТР теж клопоту вистачало. Основа була тяжка, особливо 120 мм. Дуло такого міномета потрібно переносити удвох, а основа ще важча. Були у нас і автомати, але їх видавали тільки стрілкам автоматної роти або взводу, комскладу і їхнім ад’ютантам. Що стосується артилерії, яку називали «Богом війни», то вона дійсно себе виправдала і під час оборони, і під час наступу. Щодо авіації, то у перший рік війни ми її не бачили, крім 1-2, які служили, здебільшого, як поштові або для перекидання начскладу.»
«Потрібно ще додати про механізацію. Нам доводилось усе тягти на плечах по глибокому снігу, у мороз, у спеку, у негоду. Було ідемо маршем, а по боках весь обвішаний: рушниця, протигаз, речмішок або ранець, пара ручних гранат, пара пляшок із запальною сумішшю, телефонний апарат, котушка кабелю. Особливо небезпечно взимку: спочатку піт, потім морозить, а сніг глибокий, а земля мерзла, а потрібно ще викопати окопчик,» — розповідає Віктор Веселовський.
«Це моя маленька історія. Можливо, коли-небудь хтось із онуків чи правнуків візьме і поцікавиться: «А що написав їхній дід або прадід?» — писав ветеран війни.
«Як хочеться піти вперед, адже Рига за 15 км, як хочеться піти на місто, звільнити і побачити, що за місто. І ось наші придумали. Дали нам 500 осіб у полк із числа в’язнів. Вони повинні зламати оборону німців. Ми, як охорона, повинні йти за ними і спостерігати, як вони будуть воювати… І всього за 15 хвилин 500 в’язнів — як не було... Більше сотні залишилось на полі бою, а решта, отримавши поранення, зразу ж втекли з поля бою... Поки ми з сержантом розрізали перешкоду із колючого дроту, роблячи вільним прохід для в’язнів, на полі бою не залишилось нікого із наших. Ми також були поранені, він — у руку (відбито палець), а мене ранило у ногу якраз у стару рану…»
Ось ще один запис:
«Ми вже виходили за ліс, на поля, нам видно на горі Бєлгород, але німці міцно тримали опір. Навіть далекобійну зброю встановили у Бєлгороді, щоб бити по нам... А німці — нахаби, вони навіть купаються в озері на нейтральній смузі у 50 метрів від нас. Вони з нас сміються, а нам ніяк не можна підійти до них. А як хочеться підійти ближче і розстріляти, як собак. До речі, я пригадав собак. Вони до нас були дуже добрі, коли ми стояли біля Волчанських хуторів. Скільки там було собак! Бувало, заходиш у двір, а вона не гавкає, а лащиться. Підійдеш до неї, а вона лягає на землю, піднімає голову і підповзає, і просить, щоб з нею погрався... Собаки за два роки нашої відсутності скучили за нами. Вони все розуміли. А як дивились на нас корови. Дивились і раділи… Їм (тваринам) за два роки набридло німецьке герготання, вони на німців злились.»
Часто голодні і холодні, здавалось, що жили лише вірою у перемогу.
Спогади літнього фронтовика, інваліда закінчуються оптимістично, коли він пише про відбудову країни з руїн: «Народ, вимучений війною, вистражданий голодом і поневіряннями, працював від зорі до зорі, несучи із собою віру у прекрасне майбутнє. Нам, інвалідам, у відбудові випала нелегка доля. Знижки не було. Одна перевага — оплачували пенсію, а яку? Рядовим — 7 карбованців, сержантам — 9 крб 80 коп… І тільки у 1965 році, у рік 20-ліття Перемоги про нас почали говорити, почали писати, почали споруджувати пам’ятники полеглим. Збільшили пенсію інвалідам, потурбувались про нагороди, пригадали про сім’ї загиблих, стали проявляти турботу про інвалідів…»

Такою є гірка правда про війну, такою була тяжка ноша тих, хто здобував Велику Перемогу.
Тож ми, нинішнє покоління, маємо цінувати та берегти мир, здобутий кров’ю і потом мільйонів наших співвітчизників.
Лариса Громадська

джерело: Вісті

Оцени новость →
Просмотров: 525
Рейтинг: 0.0/0

Комментарии

avatar

Новости по теме

Новости партнеров