Василиса Семенівна Блудча — найстаріша мешканка не лише Б" />

ВойтиРеклама на сайте

рецепти від читачів

Найстарiша мешканка Київщини живе на Бориспiльщинi

Новости в Борисполе

Василиса Семенівна Блудча — найстаріша мешканка не лише Бориспільського району, а й всієї Київської області. Цього року їй виповнюється 110 років! У паспорті записано, що День народження у неї 1 липня 1900 року, та бабуся пригадує, як мати їй говорила, що народилася вона на Михайла (27 листопада).
Яке це диво — поспілкуватися із людиною, яка прожила понад століття! Почути з перших вуст мудре слово чи розповідь про пережиті історичні події, які минули десятки, а то й близько сотні років тому.
Мешкає довгожителька у селі Глибоке у своєї 63-річної онуки Марії. Бабуся Вася (саме так лагідно називають її вдома) має добру пам’ять, яку тренує, постійно пригадуючи деталі подій, що відбувалися у її довгому житті, одним зрячим оком розглядає фотографії з сімейного альбому. Вона має трьох дітей, 8 онуків, 14 правнуків і 5 праправнуків.
Народилася Василиса Семенівна у Гомельській області у Білорусі, де й прожила більшу частину свого життя. До Глибокого внучка її забрала у 1971 р. Нині ж мальовничі місця батьківщини баби Васі — Чорнобильська зона. А природа там і справді прекрасна: Дніпро, просторі луки, ліси. Саме це і рятувало місцевих мешканців у роки неврожаю, бо ж риба, гриби, ягоди, картопля були завжди. Ще коли дівчиною була, пригадує, батьки наймали людей на роботу. У батька завжди було не менше 15 голів великої рогатої худоби, багато землі. Мати щедро годувала женців-українців, які приходили з-за Дніпра у жнива ще до революції 1917 року. Вся родина завжди важко працювала. Василису і заміж довго не віддавали, бо сестру меншу гляділа, допомагала матері по господарству. У їхній сім’ї було шестеро дітей, а батько брав участь у війнах 1905 і 1914 років.
Баба Василиса пригадує, як мати розповідала їй про її народження: з’явилась на світ вона 7-місячною. Баба-повитуха винесла вердикт — дитина не виживе. І запхали немовля у рукав кожуха. Але дитя не здавалося, міцно трималося за життя, почало подавати якісь звуки. Назвали дівчинку казковим ім’ям Василиса. І ніхто й гадки не мав, що доля у дитини видасться важкою і довгою.
У школу дівчина не ходила жодного дня, але читати уміє. Мати дуже любила рукоділля, говорила дочці, що головне для дівчини — уміти добре прясти, ткати, вишивати, бо це чи не найбільше багатство. Домоткане вибілене полотно і сьогодні використовується у родині.
І хоча працювала тяжко, але тільки й пожила щасливо, що біля матері й батька. У 1926 р. віддали дівчину заміж в інше село. Свекруха була скупа й недобра. Тож натерпілася від неї…
У 1932-33 роки на їхніх землях голоду не було. Зате українці, опухлі і знесилені, припливали на баржі до Білорусі. Вони привозили вишиті сорочки і рушники, щоб обміняти їх на картоплю. Іноді Василиса, як і її односельці, залишала у себе пожити людей з дітьми, аби вони могли набратися сил і повернутися до рідних в Україну.
Друга світова війна прийшла на білоруську землю, коли Василиса Семенівна мала вже трьох дітей: доньку і двох синів, меншому з яких не було і 2-х років. Чоловік пішов на війну і дочекалася жінка лише звістку про те, що пропав безвісти. Тож усе життя вона була дітям за батька і за неньку, виконувала жіночу і чоловічу роботу: вишивала, косила, рубала, тримала господарство…
У період німецької окупації, коли пронеслись чутки, що фашисти хочуть спалити село, Василиса разом з односельцями переховувалась з дітьми у лісі. Пригадує, як маленькому сину стелила постіль з листя, а бомбардування пересиджували в окопах. Молода жінка добре розрізняла: німецький літак летить чи радянський. Хоча і важкі часи були у війну, розруха і смерть чатували будь-якої миті, проте бабуся не тримає на німців зла.
Зате із образою і сумом пригадує старенька повоєнні роки. Люди платили великі податки до держави. 50 кг м’яса і 100 л молока вона повинна була здати сама, маючи на руках двох малих дітей. Окрім того, замість грошової допомоги на дітей, їй видавали облігації. «А як я настраждалася у 1949, — розповідає із сумом стара жінка. — За те, що на полі взяла в’язку сіна для корови, мене хотіли на сім років у тюрму посадити. Я цілий місяць сиділа у в’язниці під слідством разом зі справжніми злочинцями. Що я тільки не пережила тоді... Але, слава Богу, відпустили. Мене все життя Господь на цьому світі тримав.» А сталося все через те, що Василиса Семенівна не віддала заміж за місцевого міліціонера свою доньку Поліну, от він і тримав на жінку зло. І при першій нагоді вирішив «віддячити»...
Все життя Василиса Блудча важко працювала у колгоспі: доїла корів, пекла хліб. А паляниці у неї завжди вдавалися смачні і пухкі, навіть із звичайного тіста. Бо робила вона будь-яку роботу з добром, вкладаючи усю душу. Щоб якось вижити, вона ще збирала трави на розкішних придніпровських луках, які здавала до заготпункту.
«У чому ж секрет довголіття?» — намагалася зрозуміти, спілкуючись із бабусею Василисою. Можливо, у її щирості і відвертості, щедрості і доброті? Вона ні на кого не тримає у серці зла, нікому не заздрить. Все життя жила без страху: не боялася смерті, бо потрібно було за будь-яку ціну вижити заради дітей, потім — онуків і правнуків. Окрім того, вона горда, терпляча і вимоглива, уміє тримати душевну рівновагу і спокій. І хоча пережила смерть своїх двох синів, багатьох рідних їй людей, сприймає все, як неминучість долі. Перегортаючи сторінки свого нелегкого життя, вона постійно занурюється у далекі спогади... Невимовний сум і тяжкі думи лягли на бабусине обличчя численними зморшками, які не сховали добра і людяності до всього, що її оточує. І тепер, коли вже більше року Василиса Семенівна не ходить ногами, вона продовжує керувати онукою Марією, турбується про сьогоднішній день: вказує, коли за місячним календарем треба сіяти чи садити городину; цікавиться, як справи у господарстві...
Харчування у бабусі просте упродовж усього життя: переважно різні каші, картопля, молоко, сир... Не їсть жирної їжі, майже не вживає м’яса. Завжди вона тримала корову і повен двір птиці. Вважає, що саме куряче м’ясо найкорисніше, а чай краще пити з листя яблуні. У господарстві обов’язково потрібно тримати корову, щоб було молоко і гній для городу.
Василиса Семенівна навчилася гордо переносити горе і впевнено рухатися вперед. Мабуть, тому і подарував Бог бабусі Васі таке довге, хоча й складне життя, довжиною понад ціле століття!

Лариса Мацюк

джерело: Вісті

Оцени новость →
Просмотров: 590
Рейтинг: 0.0/0

Комментарии

avatar

Новости по теме

Новости партнеров