ВойтиРеклама на сайте

рецепти від читачів

Чому Чубинське називають колонією

Новости в районе

Чому Чубинське називають колонією Чи не єдиним свідком серед мешканців Бориспільщини тих далеких довоєнних подій, які відбувалися у теперішньому селі Чубинське, є Ольга Олександрівна Антоненко (1933 року народження). Сьогодні жінка мешкає у с. Велика Олександрівка і продовжує працювати фельдшером медамбулаторії у Малій Олександрівці. Тож саме за спогадами Ольги Антоненко, перемістимося у часи 70-літньої давнини.

Свою назву село Чубинське отримало лише у 1993 році. На початку ХХ ст. це був маленький хутір, де, окрім маєтку Чубинських, було лише декілька хат. Та ще й сьогодні старі люди називають Чубинське колонією, адже до війни протягом п’ятнадцяти років (1926 — 1941) на хуторі функціонувала дитяча колонія ім. Нансена.

Двоповерховий пансіонат для душевно хворих людей побудував пан Країнський, який працював лікарем-психіатром. У 1926 році хворих перевели у Павловську лікарню Києва. Тоді ж, після революції, розкуркулення, колективізації було багато безпритульних дітей. У цьому будинку і відкрили для них колонію, у якій мешкало понад триста сиріт. Здобували діти семикласну освіту і навчалися якогось ремесла.

Батьківська хата Ольги Олександрівни стояла неподалік колонії. Батько Олександр Андрійович Петецький працював механіком на дизельній машині, яка виробляла електроенергію, мама — прачкою. Оля ж ходила до школи разом із вихованцями колонії. Та до війни, у 1941, встигла закінчити тільки перший клас.

«На території колонії було дуже красиво, все потопало у квітах, — розповідає Ольга Олександрівна. — У колонії був свій млин, швейна майстерня; неподалік ріс великий сад (6 гектарів). Працівники доглядали свиней, корів, коней, курей. У підвалі будинку знаходилися пекарня, пральня, комора, погріб для збереження овочів і солінь. Дітей навчали різним професіям: шити, ремонтувати взуття, пекти хліб, обробляти землю, вирощувати лікарські трави… Вихованців дуже добре годували, гарно одягали. Для дітей у колонії було багато розваг: у великій актовій залі з паркетною підлогою показували вистави, часто привозили кіно, ляльковий театр. Був свій духовий оркестр, у якому грали діти.»

Жінка пригадує поіменно багатьох вихованців колонії, директора школи Панаса Григоровича Куща. Розповідає, що на канікулах діти відпочивали у піонерському таборі поблизу зупинки «Салют». «Краса неймовірна: ліс навколо, річка, будиночки дерев’яні. У таборі я відпочивала до війни, мені було 6 років. Після першого класу ми теж збиралися їхати туди, але розпочалася війна…»

Школярів 1-4 класів евакуювали до Алтайського краю. Тож 1 вересня мама відвела Олю до другого класу до сусіднього хутора Гора. Дорога до школи, завдовжки близько чотирьох кілометрів, проходила повз ліс, і аж на околиці Гори стояла дерев’яна школа. Оля ходила сама, зовсім без страху, бо ж дуже хотілося вчитися. Жінка пригадує, як під гуркіт гармат вона, восьмирічна, ходила до школи, поки не прийшли німці. Вже у 1942 році німці вирізали ліс поблизу Гори, щоб там не переховувались партизани.

При німцях діти продовжували навчатися. «Я добре пам’ятаю нашу вчительку Гірської школи Олену Іванівну Приліпіну. Урок вона починала з «Хайль Гітлер!»; потім діти молилися перед іконою на колінах. Вчителька була дуже жорстокою і злою. На урок вона завжди приходила з батогом, і якщо хтось провинився, то усіх лупцювала. Одного разу хлопці з четвертого класу постріляли портрет Гітлера, який висів у нашому класі на стіні. А перепало батогом нам, другокласникам: кому щоку розпорола, кому вухо, а одній дівчинці порвала піджак. Я не пішла більше того року до школи: зима була люта, намело багато снігу, та і вчительку всі боялися. Говорили, що її судив трибунал за те, що видала німцям радянських активістів, — пригадує Ольга Олександрівна. — А ще перед очима і досі стоять тисячі полонених наших солдатів, обморожених, босих, їх у лютий мороз гнали фашисти. Ми потай носили їм їсти.

На хуторі залишилось п’ятеро єврейських дітей. Усі переховували їх від німців. І водій Петро Рожнітовський, родом із Борисполя, видав цих дітей фашистам. Я, немов це було вчора, бачу, як їх ведуть до акацій, які росли над окопом, посадили на краю і розстріляли. Все відбувалось на наших очах,» — розповідає крізь сльози жінка.

За словами Ольги Олександрівни, за два роки німецької окупації жодне дерево у саду не зацвіло. Під час війни у приміщенні колонії мешкали німці. Окрім того, вони організували там агрошколу.

У 1943 р. залишилась лише третя частина колишнього дитячого будинку: німці, відступаючи, його підірвали. Мешканці з усього хутора жили тоді разом у цьому напівзруйнованому приміщенні. І тільки у 50 роках відремонтували у будинку дах.

Ольга Олександрівна Антоненко з теплотою пригадує зустріч дітей із колонії у 80-х роках, на якій була й вона. Більше сотні вихованців дитячого будинку прибули з різних міст і сіл. Приїхав і директор школи Панас Григорович Кущ; у роки війни він був військовим льотчиком.

Сьогодні ж у колишній колонії розміщений гуртожиток, який знаходиться у вкрай занедбаному стані. «Мені так боляче дивитися на той безлад, у якому живуть люди: бур’яни вище будинку, безгосподарність, незатишно. А ми жили без даху, без дверей і вікон, але у нас було чисто, ми садили скрізь квіти.»

Лариса Громадська

Оцени новость →
Просмотров: 770
Рейтинг: 5.0/2

Комментарии

avatar
1
1 Спам
Спасибо автору за крайне интересную статью.
avatar

Новости по теме

Новости партнеров