ВойтиРеклама на сайте

рецепти від читачів

Антибільшовицьке повстання бориспільців з історії не викинути

Новости в Борисполе

Наступної весни виповнюється 90 років від дня історичної події, про яку знають далеко не всі бориспільці. 1920-го мешканці Борисполя повстали проти більшовицького режиму, який намагалася встановити комуністична влада Кремля на чолі з Леніним. У інтерв’ю кореспондента із мером Борисполя Анатолієм Соловйовичем Федорчуком, згадувалась ця подія і висловлювалась думка щодо увіковічення в Пантеоні пам’яті, що нині споруджується на місці Книшового цвинтаря, бориспільців, котрі загинули під час тих подій.

Звичайно, для того щоб встановити будь-який пам’ятник, потрібне історичне обґрунтування.

Історичні матеріали, зібрані бориспільськими рухівцями в 1989-90 роках з допомогою, світлої пам’яті, директора історичного музею Віктора Івановича Йови, без жодних сумнівів є міцним підґрунтям того, що пам’ятник обов’язково повинен бути встановлений.

Голос свідків
Ось свідчення учасників тих подій, які можна вважати історичними документами, бо записані безпосередньо з їхніх вуст.

Макар Прожейко:
«Бориспільці не хотіли впускати більшовицьке військо в містечко, щоб не давати «оброк» кіньми, возами, харчами. Дзвони всіх церков скликали на мітинг. Більшовики направили своїх делегатів, але жителі заявили їм, що не впустять війська. Так само заявили селяни Требухова та Зазим’я. Бориспільці патрулювали вулиці, залягли там, де Рогозівське і Микільське кладовища. Більшовики з боку Іванкова встановили кулемети. Чепілко та інші організатори повстання їздили кіньми та закликали людей до оборони. Більшовики ударили з бронепоїзда і спалили близько 500 хат. Була велика стрілянина. Полонених більшовики повбивали, поранених добивали в лікарні. Збирали чоловіків, відбирали кожного п’ятого або десятого. Їх усіх вивели з Борисполя і розстріляли на Броварському шляху. А перших стріляли біля Княжицького озера.»

А ось свідчення учасника, простолюдина, який залишив дуже цікаві письмові спогади. Рідні цієї людини просили не називати його прізвище, бо вони боялися переслідувань з боку бориспільської комуністичної влади, адже розмова велась 1989 року.

«Один із загонів більшовиків у 60 чоловік коло 20 квітня 1920 року заскочив у Бориспіль, став у громади вимагати всього з лайкою та погрозами. Люди ледве роззброїли загін та пустили на всі чотири сторони. Вони пішли на Переяслав, там збирались та гуртувались ці недобитки. А з другого боку гуртувались у Броварах.

Цілий тиждень у Борисполі гудів пожежний дзвін, щоденно скликаючи людей на громаду. Люди радились, що робити, як не допустити нападу на Бориспіль більшовиків. Те саме творилось у Требухові та Зазим’ї. Молоді гарячі голови радили створити озброєні загони та відбиватись. Багато було такої думки, та в діях не було єдності. У мене обродилась жінка. Я нікуди на збори не ходив. Але вночі на охорону підступів ходив і я.

У неділю зранку більшовики напали на Бориспіль, од Мартусівки до Іванкова. Люди стали тікати з Борисполя наниз, у бік Кучакова, Сеньківки та Горобіївки. Два гурти молоді кинулися давати відсіч. Але побачивши, що більшовиків сила-силенна, теж кинулись утікати. Я щойно прийшов із нічної варти та приліг вдягнутим. Коли розгорілася стрілянина, то кинувся втікати з семирічною дочкою. Коло Миколаївської церкви дочка відстала від мене, а я левадами побіг на Гнилушу, а там ровом на Чепільчину леваду. Далі попрямував між болотами іванківським бродом.

Більшовики головними силами напали з боку Мартусівки та з Рогозівського шляху, од Микільського грабовища. Звідси вони почали палити хати. Бориспіль горів аж до Коломичівського грабовища. Люди боялися їх, як чорт ладану, тікали з Борисполя, ховались у болотах, лозах, очеретах, інших селах. Більшовики без розбору вбивали на вулиці коло двору кого побачать. Поранені бігли в лікарню, але більшовики заскакували й туди, витягували поранених та добивали.

Напившись кров’ю, стали вишукувати чоловіків та, зібравши «по щоту» 168 їх, погнали на Княжицьке озеро, на Броварський шлях, та там із кулеметів усіх розстріляли. Багато ще убили людей на вулицях та дворах. А військові заходилися грабувати майно. Під час пожежі в Борисполі горіли також Требухів та Зазим’я. Там розправлялися з селянами комуністи, які зосереджувалися в Броварах. Зо два тижні у Борисполі тероризували та грабували населення.»

Наведені документальні свідчення були б однобічними, якщо не навести свідчення і протилежного боку. Є куці згадки командира 58-ї дивізії Оки Городовникова в його книзі мемуарів, де він згадує про повстання в Борисполі, про те, як його дивізія придушувала повстання непокірних бориспільців.

Вдалося натрапити на згадку про події 1920 року в «Історії міст і сіл УРСР. Київська область» 1971 року. Тут на сторінці 188 цій події присвячено лише декілька рядків: «На початку червня бориспільці хлібом-сіллю зустрічали своїх визволителів – воїнів 58-ї дивізії 12-ї армії. На мітингу вони прийняли резолюцію підтримувати червоноармійців усім необхідним.» Автори цієї брехні посилаються на «Нариси історії Київської обласної партійної організації». Хто як кого зустрічав, ми вже знаємо.

Вдалося знайти згадки одного з перших комсомольських активістів Борисполя Зайцева Дмитра Мартиновича, який у той час проживав тут, а помер у Лубнах:

«Организаторы восстания – груп-па местных националистов и кулаков. Не буду перечислять их фамилии. Знаю, что они уничтожены. Да и вспоминать фамилии этих врагов нет смысла. А вообще участвовало в этом более тысячи человек. Командование Красной армии выслало своего представителя комиссара одной из дивизий и предложило созвать сход населения. Это предложение организаторами восстания было принято. Четыре церковных колокольни ударили набат, и во второй половине дня на площади в центре города собрались тысячи людей, перед которыми выступил комиссар и предложил сдать оружие, впустить красное войско в город. Организаторы восстания от этого предложения отказались.

Это было в июне 1920 года, число не помню, но помню, что это был православный праздник Зелена неділя. Тогда кругом Борисполя поднялась пулемётная и оружейная стрельба. Бой продолжался до двух часов дня и прекратился лишь тогда, когда бронепоезд со станции дал несколько орудийных залпов зажигательными снарядами, которые подожгли до 500 дворов. Несколько сотен повстанцев было захвачено и расстреляно где-то возле Броварской дороги. Целый месяц военный трибунал разбирал дела повстанцев и выносил свои приговоры. Так было подавлено это восстание».

Якщо підсумувати всю інформацію про причини повстання, то слід згадати про тогочасні обставини. Українським селянам традиційно були притаманні господарські інтереси. Вони не могли дозволити, щоб зароблене тяжкою працею, часто протягом життя кількох поколінь, легко відбиралося знахабнілими комісарами. Тому селяни так вперто чинили опір, щоб червоні війська не захопили Бориспіль. Вони відстоювали свої честь, свободу і добробут. Їхні цілі на цей час співпали з національними інтересами, які намагалася втілити в реальність Українська Народна Республіка. Лідером бориспільської громади в тогочасному Борисполі був офіцер Української армії Чепілко. Тому повстання відбувалося під жовто-блакитними прапорами. На жаль, воно не отримало значної підмоги армії УНР, яка в цей час вела кровопролитні бої з більшовиками у столиці.

Його вбили комуністи
На одній із старанно доглянутих могил на Беживському цвинтарі стоїть великий дубовий хрест із написом: «Загинув під час повстання 1920 року». Можна прочитати й прізвище похованого: Бубон. Родичі похованих тут людей розповіли, що ця історія передавалась у їхньому роду з покоління в покоління.

Великий хрест поставили на могилі 16-річного хлопця, розстріляного більшовиками на Зелену неділю. Менший – на могилі його батька, який пережив сина на 19 років. Того трагічного дня батька й сина заарештували на вулиці, коли вони поверталися додому від родичів із села. На майдані в лаві арештантів батько й син стояли поруч, ще не розуміючи, чого вони тут, що від них хочуть ці озброєні люди. Але все збагнули, коли побачили, як уздовж лави походжав комісар, щось рахував і раз у раз тикав пальцем на когось із затриманих. Тоді червоноармійці кидалися на ту людину, виривали з лави, виводили трохи подалі і розстрілювали. Через кілька хвилин комісар підійшов до батька з сином. «Дев’ять, – прохрипів, показуючи на батька. – Десять!» – гаркнув, тицяючи в груди синові. Нещасний, убитий горем батько впав на коліна перед катами, благаючи, щоб пожаліли дитину. Говорив, що коли їм треба невинної крові, то хай краще уб’ють його, сорокарічного, а сина відпустять. Адже вони обидва участі в повстанні не брали.

Але де там, звірі в людській подобі були невблаганними. Грубо гаркнули щось про «нєотвратімость рєволюционного возмєздія», схопили підлітка, який жалібно плакав, і розстріляли. Батько за ті хвилини посивів.

Їхня пам’ять, їхня слава не вмре, не загине
Уперше масове вшанування пам’яті жертв більшовицького нашестя 1920 року відбулося на Книшовому цвинтарі 10 червня 1990 року з ініціативи Народного руху України. Зібралося кілька сотень бориспільців і людей з різних кінців України. Панахиду відправив Бориспільський благочинний отець Софроній. Сказав своє слово і народний депутат Левко Лук’яненко. Було освячено символічну могилу жертвам повстання та встановлено пам’ятний хрест.

Дерев’яний хрест, встановлений рухівцями 20 років тому на символічній могилі повстанців, простояв до початку робіт зі створення Пантеону пам’яті. Але хочеться вірити, що нинішнє покоління бориспільців виконає свій обов’язок перед пам’яттю прапрадідів і встановить їм бодай скромний пам’ятний знак на Книшовому меморіалі.

Оцени новость →
Просмотров: 892
Рейтинг: 5.0/1

Комментарии

avatar

Новости по теме

Новости партнеров