ВойтиРеклама на сайте

рецепти від читачів

Своя биківня є і на Бориспільщині

Новости в Борисполе

У Воронькові знайдено рештки жертв війни. З плином часу здається, що тут, на Бориспільщині, уже все дослідили, вивчили, розкрили навстіж ширму, за якою ховалися таємниці минулої війни, увіковічили пам’ять усіх полеглих, відомо, хто був ворогом, а хто захисником і визволителем. Аж ні. З’являються нові зловісні факти тієї трагедії, що пережив наш народ.

Про злочини комуністів говорить Биківнянський ліс. Там радянський НКВС за кілька передвоєнних років розстріляв і закопав у землю поміж соснами близько ста тисяч безвинних людей. Злочин не вдалося приховати. Схоже на те, що ще одну Биківню знайдено на Бориспільщині у селі Вороньків.

Павло Григорович Петренко – хороший працьовитий господар. Він живе на вулиці Черпаківській навпроти будівель колишньої сільської школи. Розповідає, що її збудували ще під час Першої світової війни полонені австріяки і німці. І першим її директором був прадід добре відомого читачам «Вістей» художника Ігоря Землянських.

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна і німці стрімко просувалися на схід, у приміщенні школи розташувався штаб радянської стрілецької дивізії, бійці якої обладнували позиції на лівому березі Дніпра. А ще при штабі огніздився особливий відділ НКВС. Саме туди чекісти зганяли «ворогів народу» з навколишніх сіл.

— Якось кілька років тому копав я оцей погріб у дворі, — показує пан Павло. — І ось на глибині не більше 80 сантиметрів наткнувся на декілька людських кістяків. Чиї вони, як опинилися в цьому місці, тоді якось особливо не задумався. Подібні знахідки виявляли у своїх дворах і городах сусіди. Черепи, кістки складали у ящики і закопували де-небудь на сільській околиці. Тоді все більшого розголосу набувала інформація про масові захоронення жертв радянського НКВС у Биківні. Майнула думка: а чи не є оті людські рештки теж справою рук енкавеесівців? Став цікавитися, прислухатися до розповідей старших людей, на очах яких відбувалися у Воронькові події перших трьох місяців війни до приходу німецьких окупантів. На жаль, майже всіх тих людей уже нема серед живих.

І ось яка вималювалася картина. Ніяких боїв у районі Воронькова ні під час наступу німців, ні під час окупації і визволення не відбувалося. Німці спокійно увійшли в село з боку Борисполя. Червоноармійці почали масово здаватися в полон. А чекісти гуртом дременули у бік Іванкова. Знали ж бо, що німці таких, як вони, у полон не брали.

Павло Петренко: «Я зрозумів, що живу на людських кістках».

Людські кістки я ще не раз знаходив у своєму дворі. Де не копни – черепи. Деякі мали отвори від кулі на потилиці. Коли вирішив розрівняти город – пригнав бульдозер. Як тільки почали зрізати горб – посипалися кістки. Скелети лежали не в ряд, а хаотично. Припустив, що їх там ще дуже багато. Ту роботу припинив і зрозумів, що живу на людських кістках. У деяких місцях почала просідати хата. Довелось укріплювати фундамент.

Старі люди розповідали, що пам’ятають, як у школі знаходився військовий штаб і відділ НКВС. Пустище довкола школи у радіусі 200-300 метрів було оточене військовими постами. Вартові слідкували, щоб ніхто чужий на охоронній території не вештався. На шкільне подвір’я приводили все нові гурти селян. Спочатку багатьох із них відводили у бік річки Ікви, що протікала неподалік. Там їх розстрілювали, добивали, втоптували у багно. Високий густий очерет приглушував постріли і захищав те страшне видовище від сторонніх очей. Але літня спека швидко робила своє діло. І з болотяних хащ повіяло нестерпним трупним смородом.

Пан Павло підводить мене до щойно викопаної ями метрів зо три завглибшки: — Оце надумав біля хати зробити невеликий басейн. Кілька днів тому на глибині десь сантиметрів 80 натрапив на людський скелет. Череп у землі лежав обличчям донизу. А це означає, що людину було вбито пострілом ззаду. Вистрелили – і нещасна жертва так і впала обличчям ниць. Потім натрапив на кістки ніг другого трупа і далі в цьому місці не став копати.

Раніше, коли мені траплялися подібні знахідки, я звертався до сільської ради, але там позиція була одна і та ж: воно тобі треба? Лише зайвий клопіт на голову. Та пам’ять про мого діда Дмитра Опанасовича Пащенка, якого забрали і знищили в НКВС 1937 року, спонукає мене до дій, щоб дізнатися правду, ким на теренах Воронькова були вбивці, хто і як став їхніми жертвами.

Дещо розповів і батько пана Павла Григорій Якович. 1941 року йому було всього дванадцять.
— Жили ми тоді в Кийлові, — каже, — і що діється у Воронькові, детально не знали. У нашій хаті — на тому місці нині знаходиться дача Кінаха — розташувався штаб, який формував батальйон ополченців. Там гуртували місцевих чоловіків. З правого берега на лівий безперервно переправляли худобу, людей. З лівого ж, нашого берега, на той бік Дніпра було категорично заборонено переправлятися.

На луках скупчилася сила-силенна майже бездоглядних корів, бо чимало пастухів повтікало. За ними полювали люди у військовому одязі. Односелець на прізвище Маслюк якось переправив на правий берег до Трипілля свого кума. Хтось доніс. Маслюка відправили до того вороньківського штабу. Після цього ні живим, ні мертвим його ніхто не бачив. Доля Маслюка ледь не спіткала Якова Лехана, батька нині, на жаль, покійного Михайла Лехана, колишнього директора бориспільської спортшколи. Попросився він із товаришем у короткочасне звільнення в армійського командира, щоб провідати батьків. Обоє викликали підозру в енкавеесівців, які оперативно доставили їх до свого штабу у Воронькові. І лежати б їм у тих очеретах смерті, якби в той час випадково не нагодився біля штабу їхній командир, котрий і врятував кандидатів у смертники од розстрілу.

Стверджую, що ніяких боїв у районі Воронькова не було. А поховані у братській могилі червоноармійці звозилися з різних місць. Трупи ж, котрі знаходять у своїх дворах вороньківці, — це, швидше за все, рештки жертв радянського НКВС у липні-вересні 1941 року.

Крізь які окуляри дивиться на все це районна і сільська влада?
Галина Василівна Мамайсур — одна з найстаріших жительок Воронькова. Їй 93 роки.

Розказує: — Моя хата 41-го стояла ось тут, неподалік школи. Пам’ятаю, енкавеесівці приводили багато сільських людей у двір школи. Куди вони потім дівалися — я не знаю. Цікавитися цією справою було небезпечно. Скажу тільки, що у сусідів нещодавно з того боку вулиці відкопали скелети жінки і дитини. Більше розказати про все, що тут діялося, я вже не можу. Мабуть, вік такий.

Дай Боже Вам, Галино Василівно, здоров’я і ще прожити багато років.

А що ж робити з тими кістками людей, які ще закопані у вороньківській землі довкола колишньої сільської школи? Сказати однозначно, що це жертви комуністичних енкавеесівців, не можна. Потрібно провести дослідження, ексгумацію трупів, покопатися в архівах, щоб остаточно встановити істину. Але дуже вже це схоже на почерк комуно-радянських убивць. Нині необхідно, щоб до розслідування долучилися сільська і районна влада і обов’язково треба повідомити про жахливі знахідки у Воронькові Київське обласне та республіканське товариство «Меморіал». А «Вісті», думається, ще повернуться до цієї теми.

Оцени новость →
Просмотров: 821
Рейтинг: 5.0/1

Комментарии

avatar

Новости по теме

Новости партнеров