ВойтиРеклама на сайте

рецепти від читачів

Хто вони, «люди вулиці»?

Новости в Борисполе

В останній день жовтня у фонтані, що в центрі Борисполя, бродив чоловік. 40-річний Сергій збирав копійки у холодній воді і подавав двом іншим чоловікам, які стояли тепло одягнені. Всі троє були напідпитку. Пояснили, що збирають гроші на цигарки...
Як низько падає людина, збираючи пляшки, залишки їжі чи ганчір’я на смітниках? Що стає причиною такого життя, коли тебе не чекають удома; коли взагалі під словом «домівка» розуміють місце, де тепліше або де доведеться?
Вирішила поспілкуватися з тими, кого всі називають «людьми вулиці» або просто «бомжами». Спочатку вони говорили неохоче. Та коли отримали декілька гривень на цигарки і почули слова співчуття на їхню адресу, почали ділитися наболілим. Здається, для них ще не все втрачено, оскільки у розмові зі мною чоловіки намагалися говорити без агресії. А коли дим із цигарки повертав на мене, переходили на інший бік.

Ілля (50 років) розповів, що родом із Твері, має дві вищі освіти: він інженер-електрик та інженер-технолог. «Працював на військовому заводі у Киргизії, був на заробітках у Сибіру... Приїхав на похорон до матері і залишився у Борисполі. У Росії — дружина і два сини, з якими втратив зв’язок... Я пішов би працювати за фахом, але мене не беруть. Так і живу тут із сестрою...»
Сергій приїхав з Іванкова, що біля Чорнобиля. Стверджує, що побував на війні. «Я пройшов Абхазію, Нагорний Карабах, Ленінакан. Відсидів 2,5 роки у тюрмі... Дружина померла...», — жаліється Сергій і демонструє свою хоробрість і витривалість черговим пірнанням у холодну воду.
Наймолодший Руслан сім років тому приїхав із Харкова до столиці у пошуках роботи. «Влаштуватися не вийшло. Декілька років прожив у громадянському шлюбі у Борисполі із дівчиною... А потім, із бомжами зв’язався... У 2002 р. ночував у підвалі, де зберігав свої речі і паспорт; хтось підгледів і викрав документи,» — розповідає 28-річний хлопець. «Влітку, коли тепло, я повністю щаслива людина, — додає Руслан. — А ось коли холодно, вже починаєш думати, де зігрітися, як уберегтися від голоду і холоду. Ми з товаришем по сміттєвих контейнерах лазимо: люди викидають багато чого їстівного, навіть півбатона знаходимо... У мене є знайомі, які працюють на ринку, а до мене додому, у Харків, їздять за товаром. Говорять, щоб я привів себе у належний вигляд, то вони мене відвезуть у Харків. Мама ж про мене вже сім років нічого не знає. А я ніяк не можу взяти себе в руки... Ми часто спимо «між небом і землею», картонок настелемо... Ранком прокидаєшся від холоду і голоду. Збираєш пляшки, здаєш. Далі — за цигарками і горілкою... І так — кожен день. Ніхто не спитає, чи живий я, чи ні...» В усьому звинувачує горілку, а кинути пити не може через слабку силу волі. Щосуботи бомжі ходять на благодійні обіди, які організовує для безпритульних одна з християнських церков.
На прощання Руслан сказав: «Ми добрі. Ми нікого не ображаємо, не підемо красти, краще знайдемо все необхідне на смітнику.»
Перехожі то жаліли бомжів, то намагалися присоромити, то посміхалися, дивлячись, як Сергій пірнав у басейні фонтану. Та переважна більшість кудись поспішала, лише кидаючи у їхній бік байдужий погляд. А можливо, бомжі потребують підтримки від нас, людей, які живуть за правилами суспільства? Можливо, їм потрібно допомогти якось повернутися до нормальних умов життя? Чому завжди до них ми відчуваємо відразу, проявляємо вороже ставлення? А можливо, вони втекли від несправедливості, яка панує у суспільстві... І справді, вони по-своєму щасливі від того, що вільні від проблем, що хвилюють усіх нас...

Але трапляються й інші випадки. Іноді групи ділків дізнаються про одиноких людей, які полюбляють випити. Їм підсовують підписати документи купівлі-продажу на квартиру, коли ті перебувають у нетверезому стані. І тоді на одного бомжа стає більше.
Пригадую, близько 10 років тому у підземці, біля столичного цирку, я декілька разів зустрічала знайомого чоловіка, дядька Миколу, який просив милостиню. Пам’ятаю його з дитинства зовсім іншим, тому така несподівана зустріч справила на мене досить гнітюче враження: зарослий, брудний, він благально дивився на перехожих і дякував за кожну копійку. На моє запитання, що з ним трапилося, він коротко промовив: «Дружина померла, а донька із зятем мене вигнали. Тепер ночую, де доведеться,» — і сльози покотилася по давно неголених щоках...
Звичайно, більшість бомжів п’ють, тож самі винні у такому існуванні. Часто через сімейні обставини бомжувати починають ще дітьми. Проте є люди, що стали жертвами беззаконня, їх ошукали родичі, хтось втратив віру у життєві цінності, не знайшовши у собі сили боротися із несправедливістю. Тож нам, людям, у яких є дах над головою, важко, а то й неможливо зрозуміти «людей вулиці». А вони, у свою чергу, звикають до такого животіння. І багато бомжів зовсім не хочуть щось змінювати. А іноді ще й живуть «досить пристойно»: мають куток у підвалі чи на горищі, де зберігають свої речі, запасаються харчами з помийниці, нерідко дістають «фірмовий» одяг, ще й користуються косметикою. У них є все, і, до того ж, безкоштовно!
Цікаво, що лікарі підтверджують, що організм людини, яка мешкає на вулиці, швидко пристосовується до холоду і негоди. Бомжі майже не хворіють на нежить і грип, а до лікарні вони звертаються, аби трохи зігрітися, а не отримати медичну допомогу. Їх навіть міліція не чіпає, оскільки серед них «агресивних типів» мало.
У багатьох країнах світу існує рух «Емоус». Це об’єднання людей, які відчувають свою відповідальність за безпритульних. І це є нагода для бомжів почати свій шлях до соціальної адаптації. Створюються нічліжки, благодійні їдальні для людей вулиці, їм допомагають відновити документи. Тож, з якою б ви неприязню чи огидою, жалістю чи осудом не ставилися до бомжів, потрібно визнати — це один із прошарків суспільства, який існує здавна у більшості країн світу.

Оцени новость →
Просмотров: 772
Рейтинг: 0.0/0

Комментарии

avatar

Новости по теме

Новости партнеров