ВойтиРеклама на сайте

рецепти від читачів

Америка очима Бориспільського мера

Новости в Борисполе

— Анатолію Соловйовичу, як у Вас з’явилася можливість відвідати Америку?
— Завдяки програмі «Відкритий світ». Вона була схвалена Конгресом США у 1999 році як російська програма лідерства, яка дає можливість новітнім політичним і громадським лідерам з Росії відвідати США для короткострокового навчання. А потім у 2003-му році Конгрес США прийняв закон, що поширює програму «Відкритий світ» на інші країни, які підпадають під акт підтримки свободи, та країни Балтії. І, відповідно, ця програма була поширена і на Україну. Мені запропонували взяти участь у цьому конкурсі, який проходив шляхом анкетування. Потім ці анкети були відправлені до Сполучених Штатів, де незалежними спеціалістами оцінювалися. А вже звідти мені надійшла телефонограма про те, що я став фіналістом цієї програми. Тож разом із делегацією із 45 осіб 14 жовтня вирушив до Америки, де перебував до 25–го жовтня. До складу цієї делегації входили судді, прокурори, адвокати, юристи, підприємці, працівники культури і п’ять українських мерів.

— А за які кошти була здійснена поїздка?
— Хочу наголосити, що жодної копійки на відрядження, перельоти, проживання у США ні бюджет України, ні бюджет міста Борисполя не виділив. Усе оплачувалося згідно з програмою. Так, три дні ми перебували у Вашингтоні, де проживали у готелі. Увесь цей час проводилися круглі столи, прес-конференції у бібліотеці Конгресу США. Обговорювалися глобальні питання, наприклад «Україна і НАТО», «Україна і Росія», «Роль України у світовому співтоваристві», «Відносини між США та Україною», «Енергетичне забезпечення України», «Ситуація в Грузії». Говорили також і про США: обговорювали програми кандидатів у Президенти, виборчу систему тощо.

— Якою американці знають Україну?
— Цього разу, коли відвідав США, я виступав як громадянин України у першу чергу. І, звичайно, був зацікавлений у тому, щоб нашу країну представити у якнайкращому світлі, тим більше, що ми маємо багато позитивного, чого немає на Заході. Так, на зустрічі зі студентами Державного університету м. Атланти ми розповідали про нашу безкоштовну медицину і освіту, що їх дуже вразило, адже там за все треба платити, і люди це сприймають, як належне. У нас же менталітет «радянщини» ще присутній, тому людина й не може зрозуміти, чому саме вона повинна ремонтувати дах. Для наших людей це незрозуміло, а для американців є нормою. Тому вони й працюють, бо знають, якщо попрацюють, то щось матимуть, зароблене своєю працею і розумом.

— «Погостювавши» у Вашингтоні, де жили увесь час, що перебували у Штатах?
— Усі інші дні ми жили в Атланті в окремому приватному будинку у типовій американській родині. Нашу делегацію розбили на дев’ять груп, які роз’їхалися по різних штатах. Ми потрапили у Джорджію. Поділили також і п’ятьох українських мерів: двоє жило у одній родині, а троє — в іншій. Люди, у яких жив я, є американцями із середніми статками, але мають будинок десь на 700 квадратних метрів.

— А як ця родина відреагувала на те, що у них живуть, нехай і з далеких країн, але ж мери?
— Це була родина юристів, яка займається питаннями комунального майна. Тобто, чоловік і дружина є фахівцями в області захисту муніципального майна. То їм навіть було цікаво поговорити з мером із України: розпитували, як у нас обирають голову міста, чим той займається.

— Що найбільше вразило під час цієї поїздки?
— Виокремити із усіх подій щось одне важко. Запам’яталося, наприклад, те, як я виступав по місцевому телебаченню від імені українських мерів. Промову підготував невелику, зважував кожне слово, адже виступ мій перекладався і доходив до пересічних американців. Це було у колі депутатів, їхнього президента міста (у нас це секретар міської ради) в урочистій атмосфері. Також нам вручили листівку з нагоди того, що ми прибули в Атланту, стіни залу прикрашав плакат, де було написано «Ми вітаємо делегацію із України». Загалом, було приємно, що нас так тепло вітали.

— То які вони, американські міста?
— Кожне місто США влаштоване по-своєму. Ось місто Санді Спрінгс, наприклад, люди самі утворили. Просто зібралися активісти і вирішили створити таке місто. Незабаром воно святкуватиме своє триріччя, сьогодні у ньому проживає 90 тисяч мешканців. Мер там виконує, скажімо так, роль англійської королеви, лише представляючи місто. Також він веде засідання сесії, працюючи при цьому на громадських засадах. Депутатів там лише шестеро. Для вирішення важливих для міста питань вони збираються раз на тиждень. Ці ж депутати разом із мером обрали менеджера, який фактично керує містом. Це картина одного міста. А ось картина іншого — Атланти. У ньому усі питання вирішує мер. Він контролює роботу усіх служб, призначає на посади керівників, але він не працює із депутатами, яких на 500 тисяч населення Атланти є шістнадцятеро.

— А корупція у цьому місті є?
— Такого поняття, як підкуп чи корупція, у них практично, принаймні мені про це не довелося чути, немає. По-перше, це засуджується на моральному рівні, бо там інший менталітет. До хабарництва американці просто не привчені. І коли ми навіть запитували про можливість фальсифікації виборів, вони не могли зрозуміти, як таке взагалі може бути. Найтяжчими є так звані федеральні злочини, тобто державні. Наприклад, несплата податків. У них із цим дуже суворо: якщо податкова поліція виявила факт, що ви якимсь чином хочете обдурити державу і щось не сплатили, миттєво арештовуються усі ваші рахунки, вилучається усе, що було на них. Федеральними злочинами займається ФБР. А інші справи у місті розслідує місцева поліція, яка підпорядковується меру. Але що цікаво: за увесь час, доки ми там перебували, на вулицях поліцейських фактично не бачили. Але, не дай Бог, хтось щось протизаконне зробив би, винного одразу ж знайдуть і покарають.

— Що ж входить до функцій такої міліції, і хто її фінансує?
— У містечку Санді Спрінгс на 90 тисяч населення бюджет складає 98 млн. доларів. Із цієї суми 33% йде на утримання поліції. Це дуже дороге задоволення, але воно того варте. Така поліція вирішує усі питання, які стосуються міста. Це і збір податків, і розслідування злочинів, і порушення правил дорожнього руху. От щодо дорожнього руху, то обгонів, заторів та інших порушень у них немає. В Атланті ніхто нікого не обганяє. Якщо ви і зважитеся на такі «маневри», то одразу ж будете покарані правоохоронцями. Менталітет нації такий, що там ніхто нікуди не поспішає. Але в той же час нас попередили: якщо зустріч у мерії призначена на 10.00, то ми за 5 хвилин уже повинні там бути. Американці — це одна із небагатьох націй, яка дуже цінує свій і чужий час. Кожна втрачена хвилина для них — це втрачені кошти. Наступне, що мене вразило, те, що біля кожного магазину чи будь-якого закладу є стоянки для інвалідів, де інші люди не мають права ставити своє авто. Якщо ж хтось це зробить, на нього чекає штраф у розмірі $500. Інвалідів на візках можна побачити будь-де: у лікарнях, у метро, на концертах, у магазинах і просто на вулицях, адже в Америці усе зроблено так, щоб інваліди були на рівних правах із іншими людьми. Хотіли б ми таке зробити і у міській раді, але її приміщення архітектурно не дозволяє цього.

— Яке населення мешкає у Атланті?
— В Атланті мешкає 500 тис. населення. Плюс 29 районів, які примикають до неї. Загалом 5,5 млн. людей. 55% від кількості усього населення складають афроамериканці, 40% — білі і 5% — люди інших рас. Атланта, мабуть, єдине місто у світі, де представлені майже усі національності.

— Чи доводилось Вам бувати у громадських місцях? Які вони?
— Я дуже задоволений, що побував у місцевому метро. Воно у США абсолютно не перевантажене. Навіть у години-пік. Дуже гарно розвинута автобусна мережа. І взагалі, транспортні питання в Атланті вирішує одна-єдина фірма — «Марта». Ця транспортна компанія розробила свій стратегічний план аж на 40 років уперед!

— Чи втручається хтось у їхнє місцеве самоврядування і куди взагалі витрачаються бюджетні кошти?
— У американське місцеве самоврядування ніхто не втручається. Таких установ, як КРУ та казначейство, там немає. Громада у США, наприклад, заробила кошти. Збираються депутати з мером і вирішують, куди краще їх витратити. Жодна державна установа не має права перевіряти місцевий бюджет. Перевіряти витрачання коштів має право тільки громадська організація чи сам мер може ініціювати це, найнявши для цього якусь аудиторську фірму. Тендери теж проводить сам муніципалітет, що затверджується депутатами. Щодо ж того, як витрачаються бюджетні кошти, то на прикладі Атланти можна зрозуміти, як це робить уся країна. Отже, як я вже зазначив, 33% витрачається на охорону правопорядку, 40% — на дороги і транспорт, 12% — на планування і зонування та 15% — на парки. На медицину, освіту, ремонти під’їздів і дахів кошти там не витрачаються. Там є об’єднання, які у нашому розумінні є товариствами співвласників, які і обслуговують той чи інший будинок. Що стосується роботи комунальних служб, то вони там є, але у них інше призначення, ніж у наших. Комунальні служби, як правило, приватні, але можуть бути і міські. Однак, місто до останніх має опосередковане відношення, тобто вони, як госпрозрахункові підприємства, не дотуються. Завдання американського водоканалу, наприклад, — обслуговування системи. І все. Якщо ж потрібно замінювати чи ремонтувати труби, то муніципалітетом розробляється відповідна програма, виділяються на це кошти і проводяться роботи. У плані опалення в Атланті немає такого, як у нас, коли теплотраси тягнуться на кілометри і гріють грунт. Кожен будинок має індивідуальне опалення, тобто одна котельня — на один будинок. І не треба тримати величезний штат людей, тому що всі котельні працюють в автоматизованому режимі.

— Щось із побаченого плануєте втілити у нашому місті?
— Так, після поїздки до США і знайомства із життям цієї країни я зрозумів, що наш виконавчий комітет на правильному шляху. Тому що те, що ми почали створювати ОСНи, є тим шляхом, який врешті-решт розбудить нашу громаду. Поки що ж вона спить. Уже вкотре наголошую, що я хотів би, щоб кожного чиновника, депутата і міського голову в тому числі, кожен мешканець міста контролював. Тобто, наша діяльність повинна бути доступною для кожної людини і прозорою. Девіз американців — не стояти на місці, не зважаючи ні на що, рухатися. Поки ми свою психологію не змінимо, не струсимо із себе лінь і пасивність, ніяких змін на краще не буде.

Фото 1: Із представниками делегації — у місцевому Колізеї Штату Джорджія
Фото 2: Випадкова зустріч із Мирославою Гонгадзе відбулася у бібліотеці Конгресу США

Оцени новость →
Просмотров: 710
Рейтинг: 0.0/0

Комментарии

avatar

Новости по теме

Новости партнеров