ВойтиРеклама на сайте

рецепти від читачів

Роки Великої Вітчизняної війни

История города

Друга світова війна принесла страшне лихо на нашу землю. Чорні круки на світанні 22 червня 1941 року марили, щоб над нашою країною не зайнявся день. Вже наступного дня фашистські літаки бомбардували аеродром, що у військовому містечку. Зруйноване спалене, зчорніле – таким постає військове містечко. У перші ж дні війни з Бориспільського району було мобілізовано понад 20 тисяч чоловік. У червні-липні 1941 року на будівництво оборонних споруд навколо Києва під Борисполем, Броварами і в Голосіївському лісі було мобілізовано 15 тисяч чоловік. Для боротьби з шпигунами і диверсантами, парашутистами, а також для охорони заводів і фабрик створювалися винищувальні батальйони. У Борисполі такий батальйон налічував 75 чоловік. На початку липня батальйон був переведений на казармений стан. "У зв'язку з можливою появою ворожого авіадесанту у районі Києва. Наказую командирам винищувальних батальйонів Києва, Вишгорода, Гостомеля, Ірпеня, Білгородки, Василькова, Борисполя, Броварів, Димера, Пухівки з 22:00 7 липня до 10:00 9 липня перевести батальйони на казармений стан. Усім винищувальним батальйонам виставити вартових, вести розвідку у своєму секторі".

Але очевидною була нездатність Червоної армії протистояти ворогу. Саме в перші місяці війни німці здобули низку вражаючих перемог, головна серед них – знищення у вересні 1941 року величезних радянських сил у районі Києва. П'ять армій Південно-Західного фронту, 5-а, 37-а, 26-а, частини 38-ої, 21-ої армій опинилися в котлі і були знищені майже повністю. 650 тисяч радянських воїнів потрапили в полон. Лінія фронту була цілком зруйнована. Більшої за масштабами катастрофи історія воєн не знала. Це була справжня трагедія. У котлі загинули сотні тисяч воїнів. Серед речей загиблих німців знаходили листи, щоденники, а в них такі рядки: "Якщо існує пекло, то ми в ньому".

Наказ залишити Київ був одержаний лише 18 вересня. Останніми з міста відходили бійці 4-ої дивізії НКВС (командир Ф.М. Мажирін) 37-ої армії, які мали наказ знищити важливі стратегічні об'єкти. 19 вересня частини дивізії вийшли на рубіж Гнідин – Княжичі і зайняли оборону на дільниці Олександрівка – х. Гора. Вони прикривали відхід 37-ої армії і на кілька годин затримали противника на цьому рубежі. Німці зосередили на цій ділянці вогонь двох артдивізіонів, пустили в атаку танки. Частини дивізії змушені були прориватися в обхід Борисполя через Мартусівку, Глибоке, Рогозів, Любарці. Вдень і вночі тривав бій на прорив.

“Весь Бориспільський шлях схожий на ярмарок, безладно заставлений легковими, вантажними, пожежними машинами", – читаємо в спогадах очевидця. В книжці І.Х. Баграмяна (заступник начальника штабу фронту) "Так починалася війна" читаємо: "Ранним утром 20 сентября... по дороге к нему (Борисполю) все еще двигался нескончаемый поток машин, подвод, беженцев с тачками, с котомками". І в той же день в місті вже точилися жорстокі бої.

Не відразу змогли фашисти подолати опір відступаючих.

В обороні міста брав участь Дніпровський загін моряків Пінської флотилії. 20 вересня цей загін зайняв бойові позиції поблизу Борисполя. Після жорстоких боїв моряки разом з бійцями 4-ої дивізії військ НКВС невеликими групами з боями біля Баришівки. Гу-инець, Дівичок виходили з оточення і пробивалися до діючих частин Червоної армії.

23 вересня мешканці Борисполя відчули на собі фашистський окупаційний режим. Окупанти займалися звичними справами: створювали старостати, споруджували тюрми, ставили шибениці. У місті було споруджено три тюрми. На території парку та на базарній площі протягом усього часу окупації стояли шибениці. Почалися арешти та розстріли активістів. Перша група – 30 чоловік була розстріляна на території колгоспу ім. Кірова, пізніше розстріляли ще 120 чоловік.

На території аеродрому функціонував табір для військовополонених. На всіх, хто туди потрапив, чатували тяжкі випробування. Тисячі людей без даху над головою вмирали від голоду, холоду та хвороб. Зі спогадів українського письменника Олекси Десняка: "Привезли нас на Бориспільський аеродром. За колючим дротом були не тільки військові, багато тут було і цивільних. Всіх, мабуть, тисяч п'ять. Нестерпно пройшла в полоні перша доба. Ніхто з нас не отримав ні краплі води, ні шматочка хліба". У збірці "Про Олексу Десняка" наводяться і такі спогади письменника: "Били голодних людей жорстоко. Деякі полонені, навіть вхопивши шматок хліба, не могли його з'їсти. У них були вибиті зуби". (Шматок хліба треба було заробити, схопити його, кинутий, на бігу".)

А ось для майже 500 солдатів з числа оборонців Києва доля була милостивою, й після бою під Артемівкою несподіваний порятунок прийшов від сільських жінок. Поранених на саморобних ношах, на ряднах переправили у Кучаків. Полеглих поховали в братській могилі біля Артемівки. У Кучакові створили "шпиталь". Бійців розміщували у школі, дитсадку, в хатах. Жінки самі ставали санітарами і медичними сестрами. Майже всіх поранених звели на ноги. Не одному, не десятьом врятували життя – сотням бійців, які згодом влилися в підрозділи Радянської армії.

З тих пір минуло багато років. Учасники тих подій, солдати і колишні колгоспники, зайняті мирною працею. Але ніколи не забудеться пам'ятна ніч з 21 на 22 вересня 1941 року під Борисполем. У братській могилі біля села Артемівки поховано понад 2850 солдатів та офіцерів.

Про діяльність госпіталю розповідає художньо-документальна повість А.А. Полянського "Село милосердя".

Два роки Бориспіль перебув в окупації. Під час окупації ніццько-фашистська адміністрація не ліквідувала колгоспи, вони діяли під контролем німців, називалися громадськими господарствами У цей час було збудовано вузькоколійку, по ній возили цукор з Старинського цукрового заводу.

На початку лютого 1943 року розпочав свою діяльність партизанський загін, спочатку невеликою групою у п'ять чоловік. У квітні загін зріс до 30 чоловік. У травні бійці загону прийняли присягу, загін назвали ім. Щорса. Близько 30 чоловік з Борисполя та навколишніх сіл увійшло до загону. Першим командиром загону був Яременко, потім – ст. лейтенант Злоказов. Після загибелі Коротіна – Григорій Парфенович Овсієнко, колишній вчитель, який не раз рятував загін у скрутному становищі. Партизани діяли невеликими групами в придніпровських лісах біля Сошникова. На території Бориспільського району партизани нищили німецькі застави і гарнізони, чинили диверсійні акти, захоплювали ворожі автомашини, зав'язували бої з карателями.

Близько 14 каральних операцій провели фашисти проти партизанів. Всі вони закінчилися безуспішно. Тоді німці кинули на ліс великі військові сили, загін витіснили з лісу у болота, він опинився у дуже скрутному становищі. З оточення його вивів командир.

Зв'язковою в загоні була 16-річна Фрося Ворона. Вона передавала партизанам відомості про розташування ворожих гарнізонів. Загинула в липні 1943 року. У селі Старому на могилі дівчини встановлено обеліск. Про її життя розповідають художні твори, зокрема книга І. Кирія "Хай не падають зорі".

Перемога Червоної армії у Курській битві поклала початок масовому вигнанню гітлерівських загарбників з нашої землі. Після розгрому ворога під Курськом війська Центрального, Воронезького і Степового фронтів приступили до визволення Лівобережної України. Переслідуючи відступаючого ворога, наші війська 18 вересня 1943 року ввійшли на територію Київщини. А у другій половині вересня силами 40-ої та 38-ої армій Воронезького фронту (командуючий М. ф. Ватутін) почалося визволення Бориспільського району від дворічної окупації.

Відкочуючись на захід, окупанти намагалися здійснити свій злочинний план перетворення України на випалену пустелю. К.С. Москаленко, командувач 40-ою армією, згадував:"... ворог палив хліб, винищував худобу, намагався примусово вивезти населення для використання на оборонних рубежах за Дніпром. Необхідно було зірвати його плани, врятувати людей та матеріальні цінності від знищення". Тому, за наказом Ставки, терміни виходу до Дніпра постійно прискорювалися.

40-а армія (ком. К.С. Москаленко) одержала наказ досягти Дніпра на ділянці Кийлів – Рудяки – Кальне – Гусинці – Яшники – Підсінне – Андруші – Козинці – Чаплин. 38-а армія (ком. Н.Е. Чибісов), що вела наступ на правому крилі фронту, одержала завдання зайняти рубіж Велика Димера – Требухів – Бориспіль – Вороньків – Кийлів. їй випадало вийти до Дніпра своїм лівим флангом, на стику з 40-ою армією в районі села Кийлова.

Бориспільський район разом із Броварами і Дарницею входив до "Дарницького плацдарму" – укріпленого району, який фашисти спорудили, намагаючись утримати свої позиції на підступах до Дніпра. Бориспіль перетворився на неприступну фортецю. І тому було вирішено брати місто не лобовою атакою, а зненацька з різних напрямків. Це завдання було доручено 136 дивізії (ком. І.І. Пузіков), яка входила до 38-ої армії. Передові частини цієї дивізії: 269 стрілецький полк підполковника Проценка, 358 полк підполковника Бортника, 249 полк підполковника Хроменка, окремий винищувальний протитанковий батальйон капітана Яковлева та інші визволяли місто від ворога. 269 полк обійшов Бориспіль з півночі, а 242 та 358 стрілецькі полки готували атаку на місто з півдня. Головне завдання полягало в тому, щоб продовжити (після звільнення Борисполя) наступ на Дарницю, організувати південніше неї вихід до Дніпра, випередити ворога, не дати йому вийти до переправ.

Зі спогадів І.І. Пузікова, командира 136-ої дивізії: "В ніч на 23 вересня 1943 року частини 136-ої дивізії у взаємодії з воїнами 50 стрілецького корпусу генерала Мартиросяна, який обійшов місто з півночі і також проривався до Дніпра, пішли в наступ на Бориспіль, увірвались на вулиці міста. Німці були приголомшені і після короткочасного бою ми захопили колишній військовий аеродром, багато зброї, чимало ворогів полонили".

Згадує начальник штабу 269 стрілецького полку підполковник Хижняк: "На 23 вересня 269 стрілецький полк виходить на рубіж Артемівка – Іванків і готується до боїв. Наступаючи на правому фланзі дивізії, на північно-східній околиці Борисполя, батальйони полку ввійшли у місто і, взаємодіючи з іншими полками дивізії, ... визволили місто від ворога, ... у боях за місто частинами дивізії була розгромлена 75-а піхотна дивізія фашистів. Противник, тікаючи в паніці, кинув гармати, склади з боєприпасами і продуктами харчування. Гарматна обслуга, якою командував старший сержант П. Маслов, підбила танк і бронетранспортер, знищила три кулеметні точки". Сам Маслов розповідає про той бій так: "На підступах до міста полки нашої і сусідньої дивізій вели бій цілий день. Лише надвечір 23 вересня просунулися до залізничного вокзалу і звільнили кілька кварталів. А бійці першого батальйону нашого полку тим часом зайняли аеропорт. Бориспіль опинився в на-півкільці, ворог у спішному порядку відступав з міста".

Страшну, жахливу картину побачили визволителі. Всюди були суцільні руїни і згарища. Ще 20 вересня спеціальні групи карателів запалили його. Місто горіло. З трьох тисяч будинків залишилося тільки 600. З семи шкіл вціліло три. Міський парк окупанти майже весь вирубали.

Визволивши Бориспіль, бойові частини продовжили наступ. 269 полк зайняв позицію в районі села Гора, південніше, у Мартусівці, 242, а 358 – у Ревному. На рубежах цього укріпрайону велися бої понад три доби. Лише на четвертий день наші війська прорвали оборону і рушили вперед.

У визволенні Бориспільського району активну участь брали бійці партизанського загону ім. Щорса. 18 вересня штаб партизанського загону оголосив наказ: "До 22 вересня 1943 року старостам сіл і керівникам підприємств Бориспільського, Переяславського, Ржищівського районів перегнати худобу до лісу, а також переховувати людей від вивезення до Німеччини".

У цей день загін вийшов із лісу, захопив село Старе та Старинський цукровий завод. Групи загону зайняли оборону по лінії сіл Кийлів, Головурів, Старе, Сошників, Ковалин. їм активно допомагало місцеве населення. 19 вересня групи самооборони було створено у селах Рогозів, Єрківці, Дівички, Гусинці, Рудяків. Гітлерівці мали намір знищити Старинський цукровий завод, спалити село Старе. Німецьке командування направило спецкоманду, дві автомашини з вибухівкою. Чотири рази німецькі підривники намагалися проникнути на територію заводу, але щоразу партизани відбивали ці атаки. Після 21 вересня німці відступили.

З 18 до 22 вересня партизанський загін і групи самооборони захищали села. Від терору каральних загонів і від підпалів було врятовано села Старе, Сошників, Ковалин, Гусинці, Рудяків, Кальне, Кийлів, Головурів, Єрківці, Гречаники, Стовп'яги з усім населенням і худобою. Майже не постраждали села Любарці і Рогозів. Було збережено й торфопідприємство з усім обладнанням. 23 вересня в районі села Сошникова партизанський загін зустрівся з передовими частинами 40-ої армії 42-ої гвардійської дивізії, генерала Боброва, допомагали їм у переправі через Дніпро. Т.М. Уткін у книжці "Штурм "Східного валу" писав: "Усього партизани побудували й утримали до підходу радянських військ три переправи через Десну, 12 переправ через Дніпро і 10 – через Прип'ять. Особливо відзначилися з'єднання імені Коцюбинського, "За Родину", загони імені Чапаєва та імені Щорса".

Майже всі села району були визволені в період з 21 до 24 вересня, 28 вересня були визволені села Бортничі, Глибоке, Дударків, село Мала Олександрівка – 30 вересня.

Офіційне повідомлення про визволення Борисполя і деяких сіл району було надруковано 25 вересня 1943 року у газеті "Правда": "На Київському напрямку наші війська продовжували розвивати наступ, бійці Н-ського з'єднання у результаті стрімкої атаки зайняли місто Бориспіль Київської області. Противник здійснив кілька контратак, але, втративши понад 400 солдатів та офіцерів убитими, був змушений відкотитися назад." В оперативному зведенні від 28 вересня 1943 року повідомляється про визволення цілого ряду населених пунктів, серед яких Гнідин, Рудяків, Гусинці, Бортничі та ін.

Але ворог був ще сильним, попереду були довгі і важкі бої, попереду був Київ. З чоловічого боєздатного населення визволеного Бориспільського району доукомплектовувалися стрілецькі підрозділи для штурму Києва. Батальйони необмундированих і ненавчених бійців кидали в бій під безперервним вогнем артилерії та авіації ворога. Багато наших земляків полягло в цих боях за Київ.

У страхітливому вогнищі війни народилися мільйони героїв, чиї подвиги стали легендою і вічно житимуть у народній пам'яті, житимуть у віках, викликатимуть захоплення і велику шану всіх наступних поколінь вільних і чесних людей світу. Але поки що не всім героям побудовано пам'ятники, названо не всі імена юних патріотів. Мабуть, ніколи повністю ми і не дізнаємося про тих синів українського народу, які потрапили на поля битв одразу після визволення рідної землі від окупації, тих 16-17-річних хлопців – бійців винищувальних загонів.

Вересень 1943. Бориспіль зустрів своїх визволителів. Фронт покотився далі на захід, а на визволених територіях почалося формування винищувальних батальйонів. Повістками Бориспільського райвійськкомату були викликані юнаки – допризовники 1926-1928 років народження. Після відбору та перевірки створили винищувальний батальйон, який підпорядковувався начальнику Бориспільського РВНКВС майору Савельєву, а оперативна група цього батальйону у складі 11 чоловік – оперуповноваженому ВКР "Смерш" військової частини, дислокованої в Борисполі, майору Петрову (базувалася частина у будинку школи № 2). Бійцям загону видавали зброю, яку вони постійно мали при собі. В обов'язки винищувального батальйону входило".
боротьба з терористами, бандитськими групами;
патрулювання по місту та околицях;
несення караульно-постової служби;
конвоювання та супровід;
надання допомоги мінерам-підривникам у ліквідації вибухонебезпечних речовин на території Бориспільського району.

В оперативну групу батальйону входили Л.І. Білецький, А.І. Корніяка, І.П. Лисиця, В.І. Йова, В.Є. Павленко, А.І. Ільїн, СІ. Ярмак, І.С. Сорока, М.Т. Бистрий.

Міліції на той час у Бориспільському районі було близько 20 чоловік, тому на плечі юних воїнів ліг великий тягар роботи.

Бійці загону брали участь у боротьбі зі злочинними угрупованнями у Сошниківському лісі, у знешкодженні групи переодягнених у радянську форму озброєних бандитів, які, з'являючись у різних селах району, вимагали від голів колгоспів продукти харчування. Знищили банду, яка діяла в урочищі "Тростянець" Дарницького лісництва, біля станції Бортничі (бандити грабували потяги на магістралі Київ – Харків).

Завдяки активності батальйону у Борисполі було порівняно спокійно, значно зменшилася кількість пограбувань, не було вбивств. З бійців батальйону сформували загін мінерів, бо професійних мінерів не було. І ці підлітки брали участь у всіх заходах зі знешкодження та ліквідації вибухонебезпечних речовин. Роботи велися у Борисполі і майже у всіх селах району. Знешкоджено велику кількість снарядів у лісі під Кучаковом, багато зброї було виявлено та знешкоджено в Іванкові, Любарцях, Глибокому, Великій Олександрівці, Гнідині, Гусинцях та інших селах. Діяли бійці в справжніх бойових умовах, гинули, отримували важкі поранення. Підчас підривних робіт загинув Василь Чехівський, стали інвалідами Микола Кивало та Петро Гопкало, був поранений Іван Лисиця. Юні бійці з честю виконали свій обов'язок. Але тривалий час вони були забуті. Більше того, в архівах України немає документів, які могли б підтвердити участь підлітків у бойових діях. І це яскраво засвідчує довідка Комітету державної безпеки від 23 жовтня 1990 року за № 81: "...все хранившиеся в УКГБ по городу Києву и области архивные мате-риалы Бориспольского РО производства 1943-1962 годов уничтожены согласно требованиям инструкций по секретному делопроизводству". Це робилось тому, що за міжнародними нормами заборонялось залучати неповнолітніх до бойових дій. І лише 1993 року ці люди отримали статус учасників бойових дій.

За два роки окупації фашисти вбили 497 громадян, понад 5000 чоловік вивезли до Німеччини. Було зруйновано Книшове кладовище, місце вічного спочинку П.П. Чубинського. Метрів 30 землі з цього кладовища зчистили, вивезли на будівництво оборонних споруд. Після порядкування карателів у місті залишилося тільки п'ята частина будинків (з 3000 вціліло тільки 600). Всюди були суцільні руїни і згарища. З семи шкіл вціліло три, міський парк німці майже весь вирубали. "Я був у зруйнованому Борисполі – страшна жахлива картина", – згадував Герой Радянського Союзу М. Сусляков. Не всім судилося дожити до світлого дня Перемоги. Понад вісім тисяч своїх солдат не дочекалася Бориспільщина з тієї війни, їхні імена занесено до "Книги пам'яті України".

За мужність і героїзм, виявлені в роки війни, вісім наших земляків були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Це бориспільці Ю.М. Головатий, В.Ф. Шкіль, РС. Павловський І.Х. Кравченко з Гнідина, І.І. Братусь з Рогозова, М.І. Стасюк з Великої Стариці, М.П. Прудкий з Дударкова та І.Д. Кудря з Салькова.

Братусь Іван Іванович народився 25 грудня 1921 року в с. Рогозові в сім'ї селянина, 1929-1938 – навчання у школі. Закінчив 9 класів. У 1938-1939 роках працював у колгоспі. З 1939 року – в армії. З червня 1941 року – на фронті. Воював на Західному, Центральному, Воронезькому, 1 -му Українському фронтах. За мужність і героїзм, виявлені при форсуванні Дніпра і за бої з утриманню плацдарму командиру окремого 297 винищувального протитанкового дивізіону 322-ої стрілецької дивізії старшому сержанту Братусю Івану Івановичу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Пройшов усю війну. Нагороджений орденом Леніна, орденом Червоної Зірки, медалями. Після війни закінчив танкове училище. Продовжував службу в армії до 1974 року (від рядового – до гвардії підполковника). Трагічно загинув у червні 1975 року. Похований у Києві.

Павловський Рафаїл Семенович народився 1924 року у м. Борисполі. Після закінчення 8 класу навчається в артшколі (1939 рік, Казахстан). Після артшколи – Рязанське артучилище, яке закінчив у лютому 1943 року. Учасник Великої Вітчизняної війни з квітня 1943 року. Брав участь у визволенні Донбасу, Правобережної України, Польщі, Чехословаччини. Воював на 1-му Українському фронті. Війну закінчив у Празі. У боях за визволення Праги був важко поранений.

Звання Героя Радянського Союзу Павловському Рафаїлу Семеновичу було присвоєно 10 квітня 1945 року ("за мужність і героїзм, проявлені при захопленні і утриманні плацдарму на Одері командиру батареї 138 артилерійського полку 172-ої стрілецької дивізії старшому лейтенанту Павловському Рафаїлу Семеновичу присвоїти звання Героя Радянського Союзу", – з наказу).

Після війни Рафаїл Семенович Павловський жив у Харкові. Там же закінчив юридичний інститут (1950 рік), аспірантуру, з 1953 року – на викладацькій роботі. З 1972 року – зав. кафедрою адміністративного права Харківського юридичного інституту Автор більш як 120 наукових і навчально-методичних робіт. Доктор юридичних наук, професор. Павловський Рафаїл Семенович нагороджений орденом Леніна, медалями. 1981 року – Державна премія УРСР. Помер Рафаїл Семенович 1989 року. Похований у Харкові.

Стасюк Микита Іванович народився 1912 року у селі Великій Стариці в сім'ї селянина. Після школи працював у колгоспі. В армії – з червня 1941 року. А вже з липня 1941 – на фронті. Був сапером, потім – командиром саперного відділення. Воював на Пів-денно-Західному, Сталінградському, Воронезькому, 1-му Українському фронтах. 1943 року здійснював переправу військ і техніки через Дніпро на Лютізькому плацдармі. Загинув Микита Іванович 20 жовтня 1943 року. Нагороджений медалями "За бойові заслуги", "За оборону Сталінграда".

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 листопада 1943 року командиру саперного відділення 520-го стрілецького полку 167-ої стрілецької дивізії сержанту Стасюку Микиті Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

Головатий Юрій Максимович народився 1923 року в Борисполі. Навчався у середній школі № 1, яка тепер носить ім'я Героя. 1941 року закінчив школу, потім – курси артилеристів. 1942 року воював на Сталінградському фронт і командував мінометним взводом Хоробро воював. Вже 1943 року старший лейтенант Юрій Головатий мав орден Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни, медаль "За оборону Сталінграда". Тоді ж, наприкінці 1943 року, його востаннє бачили рідні, коли заїздив додому.

За мужність і відвагу, виявлені при форсуванні Дніпра, 25 жовтня 1943 року Указом Президії Верховної Ради СРСР Юрію Максимовичу Головатому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Загинув Юрій Максимович Головатий 23 вересня 1944 року в боях за визволення Латвії. Біля стін Сталінграда молодший лейтенант Юрій Головатий, командир взводу мінометників, прийняв свій перший бій. Його шлях від Волги до Дніпра проліг через Сальські степи, Ростов, Матвіїв Курган, Шахти, Мілєрово, Городище, Гайворон, Зіньків, Ромодан, Вознесенськ, Черкаси. Цей шлях відзначений двома орденами і двома пораненнями. Після Дніпра – Лепель, форсування річки Березіна, Молодечне, Вільнюс, Єлгава, Балдоне. Під Балдоне Юрій Максимович прийняв свій останній бій. Восени 1964 року, через 20 років після загибелі сина, в містечко Балдоне біля Риги приїхала мати Героя, привезла на могилу сина жменьку рідної землі.

Прудкий Микола Петрович народився 1922 року у селі Дударкові. Після школи працював у колгоспі. В армії з 1940 року. Навчався в танковому училищі. На фронті – з лютого 1943 року. Лейтенант Микола Прудкий був командиром взводу розвідки 203 танкового батальйону 89-ої танкової бригади. Загинув 16 липня 1943 року в героїчні дні Курської битви (біля села Краснікове Орловської області). У цьому своєму останньому бою був важко поранений, але продовжував бій. Помер у медсанвзводі. Нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ст.

Звання Героя Радянського Союзу Прудкому Миколі Петровичу присвоєно 4 червня 1944 року (посмертно).

Кудря Іван Данилович народився 1912 року в сім'ї селяни-на-бідняка. З 1920 до 1924 рік навчався в Процівській початковій школі. З 1924 року працював у Борисполі. 1926 року сім'я Кудрі виїхала на Херсонщину. Там Іван Кудря закінчив семирічну школу, почав працювати на різних роботах. Був слюсарем МТС, вчителем, завідувачем школою (1930 року) – у селі Новонаталівці Чаплинського району. З 1932 року – на комсомольській роботі. З 1934 року в армії. Був солдатом-прикордонником, а по закінченні військового училища – лейтенант внутрішніх військ. Служив в прикордонних військах. У перші дні війни (1941-1945) працював в апараті Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР. З перших днів окупації був залишений в окупованому Києві для підпільно-диверсійної і розвідувальної роботи. Очолював групу підпільників, яка називалася Група Максима. 1942 року був заарештований, у листопаді 1942 року розстріляний фашистами. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року організатор підпільної і розвідувальної роботи в Києві в роки ВВВ Кудря Іван Данилович нагороджений орденом Леніна. Йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

Мармуровою плитою в центрі села земляки увічнили пам'ять про Героя. Ім'ям Івана Кудрі названо вулиці в Києві, Борисполі, написано книгу "Київський зошит" {Вадим Собко), знято фільм "Два роки над прірвою" (О. Довженко).

Кравченко Іван Хотович народився 1921 року в с. Гнідині в селянській сім'ї. Після школи працював в колгоспі. В армії – з 1940 року. Після закінчення танкового училища – на фронті. Був танкістом-розвідником. Особливо відзначився при форсуванні річки Пилиця (Польща). За мужність і відвагу, виявлені в цьому бою, Указом Президії Верховної Ради СРСР 27 лютого 1945 року Кравченку Івану Хотовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Загинув Іван Хотович Кравченко 1 травня 1945 року в боях за Берлін, не доживши вісім днів до дня Перемоги. Похований у братській могилі на Берлінському кладовищі.

Тепер на батьківщині Героя у Гнідині, на шкільному подвір'ї, височить пам'ятник, споруджений 1984 року.

Шкіль Василь Федорович народився 1919 року в Борисполі, у селянській родині. Навчався у середній школі № 2. Зі спогадів Федора Яковича, батька Героя, дізнаємося, що Василь був життєлюбом, настирливим і працелюбним хлопцем. Працювати почав рано, одразу ж по закінченні 8 класів вступив на завод. Але була в нього мрія: Василь хотів стати військовим. "Хочу в армію, або льотчиком, або танкістом стану", – казав батькам. І став танкістом. З 1940 року – в армії. 1942 року, після закінчення танкового училища, був призначений командиром танкового взводу. Того ж 1942 року брав участь у боях. Воював під Сталінградом, був там поранений. Брав участь у боях на Курській дузі. Бойові товариші згадують і про те, як громив фашистів на Дніпрі, на Буковині. 26 квітня 1944 року за мужність і відвагу, умілі дії, виявлені в боях за Чернівці, командиру танкового взводу 1 -го танкового батальйону 64-ої гвардійської танкової бригади молодшому лейтенанту Шкілю Василю Федоровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У 1944 року Герой побував у рідному Борисполі. Тоді Василь приїздив під Київ отримувати танки. Загинув Василь Федорович Шкіль смертю хоробрих 20 квітня 1945 року в боях за Берлін. Похований в місті Ланденбергу.

"Історія рідного краю. Бориспільщина.", Наталія Йова, Тетяна Гойда

Просмотров: 5617
Рейтинг: 5.0/2

Оставьте свое мнение

avatar