ВойтиРеклама на сайте

рецепти від читачів

Літописне Льто та походження назви міста Борисполя (ч.1)

История города

В статті проаналізовано історико-археологічні дослідження на території м. Бориспіль та розглянуто проблему локалізації літописного топоніму "Льто". Зроблено висновок про давньоруське походження назви міста Борисполя.

Одним з найдавніших міст Середньої Наддніпрянщини вважається Бориспіль – районний центр Київської області. Адже на території сучасного міста розташовані залишки укріплень давньоруського городища, яке багатьма дослідниками пов’язується зі згадуваним у літописних джерелах географічним об’єктом під назвою Льто. Коротко проаналізуємо ці згадки. Перша з них датується 1015 р. В ній оповідається про убивство князя Бориса Володимировича людьми його брата Святополка, який пізніше отримав за це прізвисько "Окаянний".

Згідно з літописною оповіддю, коли Борис повертався з походу проти печенігів, йому прийшла звістка про смерть його батька, великого київського князя Володимира Святославича. Надзвичайно засмучений цією звісткою, Борис став табором на ночівлю.

1019 р. розповідається про прихід князя Святополка з печенігами з метою повернення собі київського великокняжого престолу. Його супротивник Ярослав Володимирович.

Наступна згадка цієї місцевості в літописах відноситься до 1068 р., коли на Русь напали половці. Князі Ізяслав, Святослав та Всеволод виступили назустріч.

1072 р. у Новгородському першому літопису є ще одна згадка про Льто, в якій оповідається про перенесення мощів князів-страстотерпців. Монастир, розташований на Льті (Льтець), згадується у літописах під 1074 р., коли братія Печерського монастиря не схотіла бачити своїм ігуменом запропонованого їм Феодосієм Іакова-пресвітера, оскільки він не був печерським пострижеником.

У 1117 р. великий київський князь Володимир Мономах, ісля виведення із Мінська князя Гліба Всеславича, заклав на р. Альті церкву св. Бориса і Гліба

Повідомлення про смерть Володимира Мономаха у Лаврентіївському та Никонівському літописах (1125 р.) містить аж дві згадки про Льто.

Наступна згадка про Льто у літописі відноситься до 1147 р., коли князь Ізяслав Мстиславич відвідав це місце, очевидно, 5 вересня (в день убивства Гліба Володимировича), по дорозі на Чернігів.

Майже через два роки по тому, у серпні 1149 р., в літопису знову згадується Льто у зв’язку з протистоянням між Ізяславом Мстиславичем та Юрієм Володимировичем (Долгоруким) під Переяславлем. Війська Ізяслава Мстиславича та його союзників, рухаючись назустріч Юрію, перейшли Дніпро коло Вітечева. Після цього, отримавши звістку про те, що війська Юрія вже переїхали Стряків і йдуть до Переяславля, Ізяслав та Ростислав приготували до бою свої полки й теж швидко пішли до міста.

Ще кілька згадок цього досить часто згадуваного в літописах топоніма відносяться до липня 1151 р., коли Ізяслав Мстиславич виганяв з Переяславля Юрія Долгорукого, який намагався там відсидітись до кращих часів. Не маючи нізвідки допомоги, Юрій був змушений цілувати хреста Ізяславу Мстиславичу та В’ячеславу Володимировичу, що повернеться в Суздаль, але затримався в Переяславлі.

У січні 1153 р. Ізяслав Мстиславич разом з В’ячеславом Володимировичем вирушили в похід на Новгород-Сіверський, на Святослава Ольговича та Василька Юрійовича. По дорозі вони традиційно відвідали Льто.

Остання літописна згадка про Летську божницю (а разом з нею й про цю місцевість) відноситься до грудня 1154 р. В цей час, після смерті великого київського князя Ізяслава Мстиславича, до Переяславля прийшов Гліб Юрійович з половцями.

Як бачимо, місцевість, що називалась "Льто", була надзвичайно популярною серед руських князів, а її відвідування було, очевидно, одним з обов’язків кожного правовірного князя-християнина, особливо, якщо він збирався у складну й небезпечну дорогу чи військовий похід. Спроби локалізації цієї місцевості здійснювали майже всі дослідники, що займались вивченням літописів та історико- топографічним аналізом згадуваних у них топонімів. Однак на початковому етапі вивчення літописів такі локалізації, що часто ґрунтувалися лише на вивченні військово-топографічних карт, були надзвичайно умовними.

Наприклад, М.С. Арцибашев так визначав місце вбивства князя Бориса: "Ріка Альта Полтавської губернії Переяславського повіту".

Втім, вже починаючи з М.О. Максимовича подібні підходи було облишено. У 40- 60-х рр. ХІХ ст. він виступив з цілою низкою наукових та науково-популярних публікацій з історії Переяславщини, які, як правило, ґрунтувались на особистому знайомстві автора з даною територією, розвідковим обстеженням певних місцевостей, про які йшла мова в літописах. В статті "Сказание о празднике св. Бориса под. Переяславом" М.О. Максимович чітко локалізує місце вбивства Бориса в с. Борисівка (Кондоїдовка) неподалік від Переяслава, наводячи низку важливих, на його думку, аргументів.

В цьому питанні він іде за церковною традицією, заведеною, очевидно, монахами Межигірського монастиря, яким з 1660 р. належав відрізок берега р. Альти в цьому місці. В тому ж році вони отримали грамоту від царя Олексія Михайловича на заснування монастиря "на крові святого страстотерпця Бориса", однак, з невідомих причин його засновано не було.

На місці вірогідного вбивства Бориса 2 травня 1664 р. переяславським протопопом Григорієм Бутовичем та стрілецьким головою Селиваном Кириловичем Білим було встановлено великого кам’яного хреста, якого зробив, як свідчить напис на ньому, "Харко Безпалчий мелник ис товарищем своим Мартиномъ". З часом над цим хрестом було поставлено невелику дерев’яну капличку. Після ліквідації Межигірського монастиря дану традицію було підхоплено власне переяславським духовенством.

Дослідники першої половини ХІХ ст., які бували на Переяславщині, як правило, обов’язково відвідували вірогідне місце загибелі князя Бориса й часто описували його, а інколи навіть пробували здійснити його поверхове археологічне обстеження. Так, після однієї такої подорожі до Переяслава студент Харківського університету О. Лєвшин зазначив у своїх нотатках: "Якби всі перекази, що переходять з роду в рід, зберігались між місцевими жителями, якби малоросіяни більше цікавились цим, то урочища, могили й горби, яких тут незчисленна кількість, могли б відкрити нам невичерпні джерела для історичних розшуків...". За допомогою місцевого переяславського краєзнавця Я.І. Благодарова він спробував знайти залишки давніх будівель поряд з кам’яним хрестом на березі р. Альти й навіт провів невеликі археологічні дослідження, виявивши під водою неподалік від берега залишки, на його думку, фундаментів церкви та палацу.

Через десять років по тому П. Свіньїн – член "Товариства історії і старожитностей російських" при Імператорському Московському університеті, здійснюючи археологічну мандрівку в 1825 р., за допомогою все того ж "любителя вітчизняних старожитностей і соревнователя Історичного товариства" Я. Благодарова оглянув кам’яний хрест на березі р. Альти й залишки цегли навколо каплиці, які вважав залишками Мономахової церкви. Обстежував дане місце й відомий етнограф В.В. Пассек, який у 1837 р. вивчав переяславські старожитності й також відзначав наявність якогось каміння, розкиданого навколо дерев’яної каплиці, та нерівність поверхні, що, можливо, вказувала на існування тут колись будівель чи споруд.

У кінці 1845 – на початку 1846 рр., під час подорожі по Україні за дорученням Київської Археографічної комісії, здійснив поїздку на Переяславщину Т.Г. Шевченко. Її результати відобразились в археологічних нотатках та малюнках Тараса Шевченка, серед яких привертає увагу й малюнок та опис хреста з Борисівки: "На місці, де за переказом вбито князя Бориса, нещодавно збудовано церкву ... в ній стоїть біля іконостасу величиною в три аршина сірого граніту хрест з висіченим написом...". Т. Шевченко високо оцінив Переяславщину в археологічному відношенні: "Переяслав та його околиці були б надзвичайно цікаві своїми укріпленнями та курганами, але про них збереглись лише назви і майже ніяких переказів у народі".

В середині ХІХ ст. обстеження пам’яток старовини Переяслава провели співробітники Музею старожитностей при Київському університеті св. Володимира. Цей археологічний музей, який було відкрито 7 березня 1835 р. Комітетом по відшукуванню старожитностей, надовго став провідним центром археологічних досліджень на території України. Результати розвідок співробітників музею в Переяславі – акварельні зображення різних пам’яток (в тому числі й кам’яного хреста на березі р. Альти в с. Борисівка) та план валів міста – зберігаються зараз у науковому архіві ІА НАН України (фонд ІІМК).

Однак уже в 70-х рр. ХІХ ст. з’являються публікації, в яких паралельно із загальноприйнятою "переяславською" версією місця загибелі князя Бориса виникає ще й "бориспільський" слід. Свідченням цього є праця А.В. Богдановича "Сборник сведений Полтавской губернии". В ній автор спочатку розповідає про кам’яного хреста на місці загибелі Бориса, за три версти від Переяслава, а потім коротко згадує Баришівку та Бориспіль.

Назви обох він виводить саме від імені князя Бориса. За народними переказами в Баришівці був хутір цього князя, а Бориспіль, відомий, на думку автора, в літописах під іменем Баруч, отримав свою нову назву тому, що послані Святополком варяги зустріли тут пораненого, але ще живого, Бориса й добили його.

В даному випадку слід мати на увазі, що не тільки з Борисполем народні перекази пов’язували місце, де його остаточно добили варяги. О.О.Шахматов, що присвятив "Сказанню про Бориса та Гліба" спеціальний розділ у своїй великій праці, називає ще й урочище Дорогожичі, на шляху з Києва до Вишгорода. Згідно з народними переказами, князь Борис Володимирович мав пряме відношення ще до деяких місцевостей на Переяславщині, наприклад, до околиць с. Студеники. На південь від цього села розташоване урочище "Борисове стійло” з криницею біля озера Табур.

Згідно з місцевими переказами, записаними у 70-х рр. ХІХ ст., саме біля цієї криниці мав стоянку князь Борис Володимирович перед своєю загибеллю. У 60-х рр. ХІХ ст. священик Покровської церкви с. Студеники Петро Марченко отримав дозвіл проводити щорічно 1 серпня хресний хід до цієї криниці в ур. Табур. Під час діалектологічних експедицій, що проводились на Переяславщині у кінці 40-х – на початку 50-х рр. ХХ ст., мовознавець В.М. Брахнов записав у с. Студеники місцеву легенду, згідно з якою на березі невеликого болота (колишнього озера) Табур знаходилась стоянка Святополка, який гнався за братом Борисом до Переяслава.

Хоч зв’язок названого урочища з Борисом Володимировичем чи Святополком носить явно народноетимологічний характер, все ж він має під собою й певне підґрунтя. Справа в тому, що названа місцевість на південь від с. Студеники біля озера Табур є місцем, де від давнього магістрального Басанського шляху відгалужувався шлях на Переяславль. Цим шляхом йшов, наприклад, Юрій Долгорукий, коли у серпні 1149 р. разом з коаліцією чернігівських князів та половцями рухався з верхів’я р. Супій до Переяславля на Ізяслава Мстиславича. Це був найкоротший і найзручніший шлях на Переяславль від Супою. Крім того, археологічними розвідками 80-х рр. ХХ ст. саме в названому місці було виявлено залишки значного (площа близько 2,5 га) давньоруського селища ХІ – першої половини ХІІІ ст., тобто, його виникнення синхронне часу загибелі князя Бориса.

Документи Держархіву Полтавської області свідчать, яке важливе значення надавалось ще й у кінці 90-х рр. ХІХ ст. місцю загибелі князя Бориса в с. Борисівка під Переяславом. Так, в указі Полтавської духовної консисторії Переяславському архієрейському дому від 3 вересня 1897 р. зазначалось:
"Полтавская Духовная Консистория, в дополнение к рапорту Управления Переяславскаго Архиерейскаго дома от 23 августа сего года за №26, предписывает донести оной:
а) в каком разстоянии от Борисовской церкви источник – место где по преданию был убит князь Борис и обозначено ли это место какою либо обрадою или памятником, в каком состоянии Борисовская церковь, каменная ли она или деревянная;
в) кто постоянно живет при Борисовской церкви и какия там кроме храма строения;
г) какая годовая доходность Борисовской церкви;
д) удобная ли дорога ведет от Переяславскаго Архиерейскаго Дома к Борисовской церкви;
е) есть ли планы генеральнаго межевания на земли, пожертвованныя в 1881 году диаконом Романовским, 7 десятин и в 1882 году священником Лукою Сечиным 3 1/2 десятин, а также крепостные акты;
ж) почему ежедневно не совершается Богослужение в Борисовской церкви.
А также прислать опись Переяславскаго Архиерейскаго Дома и план местности где стоит Борисовская церковь и окружающей местности с показаним источника – места где убит князь Борис".


Несподіваний спалах зацікавлення Полтавської духовної консисторії місцем загибелі князя Бориса в 1897 р., очевидно, слід розуміти як реакцію на публікацію голови Переяславського повітового земства А.В. Стороженка в "Киевской старине" – "К истории местечка Борисполя Полтавской губернии" – яка вийшла друком у березневому номері цього ж року. В цій статті, як і в надрукованих у 1900 р. "Очерках Переяславской старины", А.В. Стороженко локалізував місце загибелі князя Бориса на території м. Борисполя, заперечуючи, таким чином, переяславську церковну традицію. Названий дослідник аргументував свою Локалізацію нововиявленим документом із зібрання актів Київської Археографічної Комісії – витягом з книг земських воєводства Київського від 30 червня 1629 р., в якому вміщено скаргу монахів Київського Пустинно-Микільського монастиря на захоплення їх землі Станіславом Жолкевським.

А.В. Стороженко співставив даний документ з кількома іншими, відомими раніше документальними джерелами, що стосуються цієї місцевості. Мова йде про купчу на "землю Полукнязевскую” від 13 серпня 1508 р., опубліковану в "Актах Южной и Западной России” (т.1, СПб., 1863, с.36), свідчення Павла Алепського, який відвідав Бориспіль у 1655 р. по дорозі з Києва в Чигирин, а також записки домініканця Петра Розвидовського про будівництво католицького костьолу в Києві близько 1640 р., надруковані в "Monumenta Poloniae historica" (t.IV, Lwow, 1884, s.857).

Проаналізувавши названі джерела, А.В. Стороженко прийшов до кількох важливих аргументованих висновків. Перш за все, він зробив висновок, що збудована Володимиром Мономахом церква св. мучеників Бориса і Гліба (вона ж Летська божниця) у напів-зруйнованому стані знаходилась всередині давнього Бориспільського городища (на території м. Бориспіль) до кінця 30-х рр. ХVІІ ст., коли її було розібрано монахами-домініканцями, а плінфу та інші будівельні матеріали використано для побудови костьолу в Києві (на Подолі). Коронний канцлер Станіслав Жолкевський на початку ХVІІ ст. захопив названу місцевість ("землю Полукнязевскую”), що належала з 1508 р. Київському Пустинно-Микільському монастирю й заснував на місці городища містечко Бориспіль (Баришполь).

На думку А.В. Стороженка, літописне Льто – це назва Бориспільського земляного городища, утворена від назви прилеглого до нього болота, яке називалось Льто й з якого починалась невелика р. Альта, що в давньоруський час носила також назву Ільтиця. Літописне Льто, на думку А.В. Стороженка, було також місцем першої зупинки, де зупинялись на нічліг всі, хто рухався з Києва у бік Переяслава і навпаки. Уже в 60-х рр. ХVІІ ст. межигірські монахи, а за ними й переяславське духовенство, не знаючи про існування до 1640 р. в Борисполі залишків давньоруської церкви, пов’язали місце загибелі князя Бориса з берегом р. Альти під Переяславом...

[продовження]

ЛІТОПИСНЕ "ЛЬТО" ТА ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ МІСТА БОРИСПОЛЯ: ІСТОРИКО-АРХЕОЛОГІЧНИЙ ТА ТОПОНІМІЧНИЙ АСПЕКТИ

Просмотров: 4107
Рейтинг: 4.0/4

Оставьте свое мнение

avatar