ВойтиРеклама на сайте

Литовсько-польський період

История города

Для відтворення цілісної картини соціально-економічних відносин у нашій місцевості у XII – ХVст., на жаль, не маємо достатньої інформації. Літописи XII – XV ст. не збереглися, а тих окремих розрізнених згадок, що ми маємо у своєму розпорядженні, недостатньо. Утім спробуємо.

На початку XIII ст. вся територія сучасного Бориспільського району була захоплена і підкорена монголо-татарами. Татари захопили Летч, пограбували та спалили його та навколишні землі, а мешканців, які не встигли сховатися чи втекти, перебили або забрали в полон. Населення змушене було переховуватись у лісах, болотах, оскільки існувала постійна загроза нових нападів. На старі місця населення почало повертатися лише згодом, вже у другій половині XIII ст. Від багатьох зруйнованих монголо-татарами міст лишилися тільки назви в літописах. Залишилася у літописах і назва Лєтч. Відродився він уже з новою назвою.

Монголо-татарське панування на тривалий час затримало економічний і культурний розвиток руських земель. Воно послабило їх політично, посиливши феодальну роздрібненість і зробивши руські землі порівняно легкою здобиччю для інших іноземних загарбників.

З XIV ст, Київська земля, куди входила нинішня територія Бориспільщини, увійшла до складу Литовського князівства. Близько 1362 року литовці захопили Київщину і Переяславщину, почався тривалий період литовського панування. Для зміцнення свого панування литовці почали будувати замки, які мали велике значення у справі оборони не лише Київської землі, а й усієї південно-східної окраїни Великого князівства Литовського (про що неодноразово свідчать джерела). Наша територія належала до Київського замку, перші повідомлення про нього зустрічаємо у документах за 1474 рік. Замок час від часу потребував ремонту, оскільки з кінця XV ст. Україні почала загрожувати нова страшна небезпека – кримськотатарська неволя. Протягом півстоліття (1480-1530) кримські татари майже щороку нападали на Україну, руйнуючи і грабуючи міста і села, забираючи в полон тисячі людей. На Бориспільщині з тими давніми часами пов'язана назва урочища "Татарка", на південно-західній околиці Борисполя, на Стадницьких горбах. За легендами і переказами, тут випасалися великі табуни коней, а також зупинялися на відпочинок татари.

У зв'язку з постійною відкритістю для кочівників всі життєві сили на території Лівобережної України були спрямовані на організацію захисту земель і на їх колонізацію. Тому литовські князі почали роздавати землі "служилим людям". Джерела першої половини XVI ст. називають імена землевласників, які мали володіння на Бориспільщині: Некрашевичів, Лозків, Сохновичів. Так, знаходимо, що року 1455 Олелько Володимирович надає боярину Олехну Сохновичу городища на лівому березі Дніпра: "Старое на Днепре, Покалаурово, Бусурменское, Ярославское, Сальково и селище Булачин (тепер Єрківці), Круглое, Сотниково за Каранью и Процево. В 1524 г. зти имения переходят к Лозкам в качестве приданого". Але найбільшими земельними власниками у XV – першій половині XVI ст. були церкви.

"Земля Полукнязівська" (більша частина сучасного Бориспільського району) була "пожалувана" королівському толмачу Солтану Албеєвичу, який продав ці землі Київському Пустинно-Микільському монастирю: "А тая земля єсть от Києва за Днепром... на имя Полукнязевская,... со всем, что там у ней єсть:... селища и пашные земли, боры и дубравы, ...речки и перевесья..."

Монахи володіли землею до кінця XVI ст. Ймовірніше, монахи і назвали місто Борисполем.

У другій половині XVI ст. всі землі, які належали литовцям, відійшли до польської корони (у 1569 році Литва об'єднується з Польщею). Через деякий час поляки почали обмежувати права православних українців, взялися і за волю українського селянства. За рішенням сейму (від 1590 р.) польський король дістав право роздавати українські землі. Роздавалися землі і для підкупу реєстрової старшини. Спираючись на постанову про розподіл так званих "пустель українних", король того ж 1590 року подарував містечко Бориспіль Войтеху Чановицькому, який у документах за цей рік згадується як гетьман запорозьких низових козаків.

Чисельність козацтва, нового стану, що міг народитися тільки на порубіжжі, зростає з середини XVI ст. з поширенням кріпацтва. Тюркське за походженням слово "козак" означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця в суспільстві й населяли безлюдні окраїни. Козаки стали основними оборонцями кордонів від татарських наскоків.

Наприкінці XVI – на поч. XVII ст. Україну охопили козацько-селянські повстання. 1594 року спалахнуло повстання проти польської шляхти, яке очолив Северин Наливайко, під проводом якого вже через рік була ціла армія. (У повстанні брали участь і козаки та селяни Бориспільщини). Підтримала повстання і значна частина козацької старшини. У рядах повстанців був і Войтех Чановицький, за що в нього було відібрано "на користь королівського столу" раніше надані землі. А володарем Борисполя став магнат Ст. Жолкевський. Саме він був поставлений на чолі збройних сил, які польський уряд кинув на придушення повстання. Повстанці зазнали поразки, в нагороду сейм постановив "пожалувати" (Жолкевському)...местечка Борисполь, Горошин, Сліпород на Сулі, а також усі землі, "при границе татарской и при рубежу Московском лежачие". Таким чином, Бориспіль, який раніше належав В.Чановицькому, став власністю родини Жолкевських.

XVI ст. закінчилося розправою Польщі над чотирма українськими повстаннями і стратою Наливайка.

Про події поч. XVII ст. у Борисполі дізнаємося з повідомлень за 1603 рік. Монахи "монастиря светого Николи Пустинного Киевского", не бажаючи втрачати маєтності на лівому березі Дніпра, скаржаться на Жолкевського, що він "умыслие хочеть власность монастырскую безправне себе привлащити" (протизаконно привласнити). Оцінюють вони свої збитки "от прекращения пользования имением в 2000 коп грошей литовских" (прибл. 6700 крб.) Попри всі намагання монахів Бориспіль залишився у власності Жолкевського.

Маємо також повідомлення, що з поч. XVII ст. неухильно зростає кількість населення у місті. Сприяло цьому те, що багато селян із Галичини та Волині тікали від своїх панів і йшли шукати щастя на сході. З книг Люблінського трибуналу (1590-1625) дізнаємося, що у 1607 році "бежали в именья Жолкевского подданные князя Романа Ружинского из Копачева й подданные Юзефиана Халецкого из Ржищева".

1620 року Бориспіль переходить у власність Софії Данилович, доньки Ст. Жолкевського (після його загибелі). Збільшення чисельності населення у місті тривало і при ній. "В 1624 г в ея имения бежали подданные Н. Дахновича из Ржищева, Яна Корчевского из Сельца, Стефана Немирича из Иванкова-Чернеховского, Якова Лемеша из Бежова и Федоровки".

1628 року, коли складалася "подымная тарифа" Київського воєводства, у Борисполі було димів (будинків): на рынке – 10, в улицах – 20, бедных хижин – 40, усадьбы священика, портного, сапожника, скорняка (4). Усього 74 будинки. Чисельність населення, за Стороженком, у 1628 році в Борисполі становила 370 душ.

Знаходимо повідомлення і про те, що на поч. XVII ст. у місті відбувалися ярмарки і торги. Відомо, що у 1630 році Софія Данилович одержала від короля грамоту, яка надавала право відкрити у Борисполі щотижневі торги та два річні ярмарки.

Тут важливо зазначити, що у 20-30 роках XVII ст. основною рисою польсько-українських взаємин стають конфлікти, і якщо перші козацько-селянські повстання закінчувалися поразками козаків і селян, то повсталі 1630 року козаки під проводом Тараса Федоровича (Трясила) домоглися великих поступок з боку уряду. У центрі повстання опинився Переяслав. Польська армія зазнала великих втрат. Про цю знамениту перемогу більш ніж через півстоліття писав Т Г. Шевченко у вірші "Тарасова ніч":
Червоною гадюкою
Несе Альта вісті,
Щоб летіли круки з поля
ляшків-панків їсти.

Бориспіль і навколишні села були спалені повстанцями Тараса Федоровича. "После этого не скоро оправилось м. Борисполе, даже "мейський уряд" перестал судить й радить, й только в 1637 году возобновил опять свою деятельность". У період володіння Жолкевського у Борисполі було започатковане "магдебурзьке право". Це давало городянам певну самостійність. Усіма справами У місті порядкувала міська рада. Громада обирала "бурмистра", лавників", "війта". Міський уряд розбирав питання виплати боргів, суперечки між родичами, їх питання про право власності на землю. Серед карних злочинів найчастіше траплялися вбивства, грабежі. Збереглася частина актів "мейського уряду" Борисполя (1612-1699) ілюстрацією діяльності уряду є такі факти зі справ:

1. "Про розлучення Івана Лихолапа з дружиною за те, що вона осрамила його, укравши одежу у Носачихи" (року 1665, місяця травня, дня 23). Зі слів позивача: "...не хочу її мати собі за дружину ...тепер її цураюся, а діти мої при мені нехай зостаються, бо я не маю змоги нести на собі цю неславу".

2. Козак Стефан Чудновець заявив, що він віддасть свій будинок Данилу Маляру з тим, що останній "зробив у церкву Бориса і Гліба образ Св. Миколи і дві хоругви... і дає на церкву Святої Пречистої 10 талярів, (року 1664, жовтня, дня 15)".

1635 року Річ Посполита вдалася до нових методів приборкання непокірних козаків. На Дніпрі, на північ від Січі, поляки збудували грізну фортецю Кодак, що мала стояти на перешкоді запорожцям. Але за кілька місяців до закінчення її спорудження загін козаків на чолі з Іваном Сулимою зруйнував фортецю й знищив усю її залогу. Іван Сулима був досвідченим воїном, мав авторитет серед козаків, оскільки прославився відвагою в численних морських походах. Як свідчать документи, у 1615 році Сулима був помічником керуючого Бориспільським і Баришівським маєтками магната Ст. Жолкевського. За добру службу Жолкевський подарував йому села Кучаків і Сулиминці (тепер це Сулимівка), яка на довгі роки стала родовою маєтністю родини Сулимів. Згодом І. Сулима вирішив "добувати свій хліб козакуванням". Дослідник А. Кащенко зазначає, що у 1616 році з Сагайдачним Сулима "турецьку Кафу в Криму брав і Трапезунд за Чорним морем, двічі руйнував околиці Царгорода й під Хотином бився". У 1621 році посланець московського царя на Дону, розповідаючи про спільний похід донських і запорозьких козаків "за Чорне море к городу Ризе, к пашину двору", згадує І. Сулиму як одного з ватажків запорозьких козаків. Тривалий час І. Сулима був у полоні, прикутий на турецькій галері. Коли йому вдалося повернутися з полону, відзначив це, заклавши у 1622 році в Сулимівці Покровську церкву. Ця церква збереглася дотепер. Відомо також що У 1620 та у 1633 роках Сулима знов обирався гетьманом запорозьких козаків. "Року 1633 Сулима, гетьман війська Запорозького", здійснив морський похід до "прекрасного турецького в Азии града Азова". За зруйнування Кодака Сулиму засудили до страти. Свідок цього жахливого видовища С. Радзивіл писав. "Більшість шкодувала з того, що І. Сулима, котрий стільки разів перемагав у битвах ворогів віри християнської, загинув так ганебно. Навіщо його скарано мечем ката? Й це тоді, коли в численних змаганнях із супротивником він не зазнав навіть найменшого поранення". Ім'я І. Сулими залишилося жити в народній пам'яті. Про нього складено чимало пісень.

От і вийшли запорожці, хоч тисяча й двісті,
Де багацько да за ним зведеться користі.
Попереду пан Сулима, отаман кошовий,
Чого ж жаху завдавати, як він чорнобровий.

У другій половині XVII ст. народна боротьба проти польських загарбників переростає в національно-визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 роки). Польсько-шляхетське панування було ліквідовано.

Вже на початку війни на значній частині території України було відновлено українську державність, сформувалась нова військова політична система і органи державного управління, визначився адміністративно-державний устрій, який будувався в основному на традиціях Запорозької Січі. Територія України поділялася на полки. 1649 року їх було 16.

У суспільстві відроджується почуття гордості й рішучість боронити свої інтереси. Прикладом величезних змін в українській свідомості є слова простого козацького сотника, звернені до високого польського урядника:"... ми за ласкою Божою тепер не є прості, але лицарі Війська Запорозького... Боже дай, щоб здоров був пан Богдан Хмельницький, гетьман усього Війська Запорозького. А пан полковник у нас тепер за воєводу, а пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю".

Бориспіль (а також Вороньків) були сотенними містечками. До Бориспільської сотні належали села Нестерівка, Кучаків, Лебедин, Стариця, Сеньківка, Іванків, Дарниця та низка хуторів. До Вороньківської – Глибоке, Кийлів, Кальне, Рудяків. За реєстром 1649 року в Бориспільській сотні налічувалося 194 чоловіки (сотник Антон Герасименко). 1654 року бориспільські козаки присягали на вірність московському царю.

Після смерті Б.Хмельницького в Україні настали часи суспільного розбрату, чужоземної інтервенції, дальшого спустошення вже сплюндрованого краю. У цей період, період Руїни, Бориспіль кілька разів зазнавав жахливих спустошень. У 1658 році він був винищений і спалений за наказом воєводи Шереметьєва. На той час містечко належало Д. Виговському. А той підтримав у боротьбі проти Москви свого брата, гетьмана Івана Виговського. Спалені були також і містечко Вороньків, багато сіл і хуторів.

1666 року Бориспільські козаки були одними з ініціаторів повстання у Переяславському полку проти свавілля козацької старшини та царських воєвод. Спираючись на царський уряд, козацька старшина різко посилила соціальний гніт, примушуючи селян і козаків виконувати послушенство (у вигляді гатіння гребель, возіння сіна, участі у польових роботах) у своїх маєтностях і в маєтностях монастирів, духовенства. Самоуправство воєвод і найманих військ, дворянські звання полковників, боярський сан гетьмана спричинили велике обурення козаків.

Повстання поширилося за межі Переяславщини, його керівники зробили спробу встановити зв'язки із Запорожжям і налагодити політичні контакти з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком. Але повстання зазнало поразки.

1667 року (за Андрусівською угодою) Україну було поділено по Дніпру. Правобережжя (за винятком Києва) залишилося в складі Речі Посполитої, а Лівобережжя з Києвом та його округою – у складі Московської держави. Попри руйнування й спустошення під час повстання 1648 року та за доби Руїни в Україні продовжувало розвиватися культурне життя, поступово зміцнювалась економіка, зростали міста. Вже наприкінці XVII ст. Бориспіль стає доволі великим містечком (з двома брамами – Переяславською та Київською, кількома вулицями). У місті розвивалися ремесла, торгівля. "Прибули у торгове містечко з цитаделлю, на ім'я Бориспіль," – зі спогадів Павла Алеппського (1654-1656 роки). Зауважимо, що ще навіть наприкінці XVII ст. Борисполю доводилося підтримувати у належному порядку вали і укріплення, оскільки все ще існувала загроза нападу татар. Вал виконував свою функцію і в XVIII ст., хоча життя в місті стає спокійнішим. Тогочасне укріплення мало в довжину 550 метрів, по колу – 2100 метрів, вал був колоподібний, на рівному місці, обнесений всередині канавою.

Розвиток і розбудова міста позначилися храмовим будівництвом. Відомо, що у Борисполі було п'ять православних храмів, чотири з них згадуються в документах XVII ст. Бориспільщина дала життя багатьом особистостям, які залишили помітний слід в історії рідного краю та в історії України. Із Борисполя походить козацький рід Безбородьків. Двоє з них, Остап і Сидір, у першій половині XVII ст. були бургомістрами Бориспільської ратуші. Цей бойовий рід плекав для держави офіцерів вищих військових рангів. А один з них – князь Олександр Андрійович Безбородько – став засновником чи не найпрестижнішого вищого навчального закладу в Україні. На його кошти було створено в Ніжині гімназію вищих наук, яку згодом перетворено на ліцей, надалі – історико-філологічний інститут. Тепер – Ніжинський педагогічний інститут ім. М.В. Гоголя.

У XVIII ст. Бориспіль перетворюється на значний економічний центр, набуває значення торгового осередку. Цьому сприяло те, що тут пролягав шлях Київ – Полтава. Соціальні зміни у державі в цілому позначились і на житті міста. І перша з них – занепад козацтва. Вже наприкінці XVII ст. спостерігається постійне погіршення становища рядового козацтва. У Борисполі усі двори належали козакам (виборним і підпомічникам), посполитим, підсусідкам, підданним, духовенству й козацькій старшині (сотник, отаман, сотенний писар, осавул, хорунжий). Найбільші володіння мала родина полковника Є. Дарагана. А 1752 року усе місто стає власністю цієї родини. Це засвідчує універсал гетьмана К. Розумовського: "Сестре нашей Бере Григорьевне Дараган й мужу ее, бунчуковому товаришу Ефиму Дарагану надаєм местечко Борисполь со всеми в том местечкужи-тельствующими свободными посполитими людьми, й с принадлежащими к нему грунтами, пустовскими плецами, угодиями, и всеми приналежностями во вечное им й наследникам их владение, кроме живущих в том местечку козаков й их козачих грунтов й угодий, кой при своей волности й владения ненарушимо содержаны быть должны". Того ж року, оскільки Є. Дараган був полковником Київського полку, Бориспіль переходить у підпорядкування до Київського полку.

Класова диференціація серед козацтва збільшується, у старшини зосереджуються великі земельні наділи. Лише небагатьом козакам щастило досягти титулу старшини, становище рядового козацтва постійно погіршувалося. Рядові козаки і поспільства обезземелюються. Не маючи з чого жити, беруться до ремесла та промислів. І вже на сер. XVIII ст. понад 40 мешканців міста перейшли до типу міського життя. Ремеслами займалася третина населення. У Борисполі існували ремісничі цехи: шевський, кравецький, ковальський, різницький, кушнірський. Чисельність таких ремісників, як ковалі, шевці, теслярі, малярі постійно збільшувалася. Наприкінці XVIII ст. особливого поширення набуло будівництво млинів. Землевласники використовували їх не тільки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. Проте найприбутковішим заняттям було виробництво горілки. Виготовляли горілку і в Борисполі, в 60-х роках XVIII ст. її продавали У 23 шинках. Працювали у місті дев'ять солодовень. Солод і пиво вивозили на продаж до інших міст, головним чином до Києва.

Торгівля мала свої особливості. Ярмарки проводилися у відповідні до церковного календаря терміни, тривали по кілька днів і пропонували на продаж величезне розмаїття товарів. Дрібніша торгівля велася в багатьох лавках, проводилися щотижневі базари. Бориспіль постачав крам сусіднім селам і навіть великим містам. Торгівля велася виробами місцевої продукції; ремісничої – взуттям, одягом, посудом (глиняним і мідним), залізними виробами, ситами та виробами промислових підприємств – солодом, вином, пивом, борошном, крупами. Торгували також медом, воском, іншими сільськогосподарськими продуктами. Торгували і продуктами, яких не було на місці (насамперед сіллю і рибою) їх доставляли чумаки. За бориспільцями з тих давніх часів закріпилося прізвисько "кальмуси" (від назви річки Кальміус, що на півдні України, куди вони їздили за товаром).

На Бориспільщині побачив світ і прожив майже усе своє життя поет і проповідник другої половини XVIII ст. Іван Георгійович Некрашевич. Народився він у селі Вишеньках (нині Бориспільського району) близько 1742 року в родині священика. Закінчив Києво-Могилянську академію, був священиком у рідному селі. 1796 року призначений намісником Київського митрополита. Поетична спадщина І. Некрашевича невелика – нині відомо всього дев'ять його творів, – але цікава і розмаїтістю жанрів, і суспільно-побутовим змістом, і формою. На тлі поезії того часу твори І. Некрашевича відзначаються чистотою народної мови, гумором, легкістю стилю, простотою змісту. Перші відомості про нього подано в "Записках Наукового товариства ім. Шевченка" за 1897 рік, де було надруковано п'ять віршів І. Некрашевича. Повністю діалоги і поетичні твори опубліковані 1929 року у м. Києві. Найбільш яскравими є його твори "Ярмарок", "Замисл на попа", "Сповідь" рукописному збірнику кінця XVIII ст. У другій його частині вміщено вісім поетичних творів І. Некрашевича. Зберігається збірка у С.-Петербурзькій державній публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна. І. Некрашевич один з небагатьох письменників XVIII ст. – про яких можна говорити як про справді яскраву творчу індивідуальність.

Найсамобутнішим українським мислителем тієї доби був Григорій Сковорода. Він мандрував багатьма землями, щоб ближче пізнати людей. Побував Сковорода і у Борисполі. Наприкінці червня 1753 року він пішки з Києва вирушив до Переяслава. По шляху Сковорода зупинявся в Борисполі, розмовляв з людьми. Справив враження людини тихої, поважної, люблячої. Одягнений був дуже просто, але чисто. На обіді відмовився від горілки, вина й пива, не вживав м'яса і риби, їв тільки овочі і фрукти. Як свідчать перекази, мова його була насичена словами зі Святого Письма. З Борисполя через Рогозів вирушив до Переяслава.

"Історія рідного краю. Бориспільщина.", Наталія Йова, Тетяна Гойда

Просмотров: 2538
Рейтинг: 5.0/1

Оставьте свое мнение

avatar