ВойтиРеклама на сайте

рецепти від читачів

ХІХ ст. - початок ХХ ст.

История города

У XIX ст. Україна переживала складний процес внутрішньої еволюції. В обох її частинах – російській і австрійській – відбувався промисловий переворот, відроджувалася ринкова економіка, виникали нові соціальні верстви. Українське населення тоді потрапило в умови ринкових відносин і зазнало їх глибокого впливу. Ринок робив людей ініціативнішими, динамічнішими, породжував нові інтереси, пробуджував почуття людської і національної гідності, спонукав до боротьби за вдосконалення суспільно-політичного життя.

У першій половині XIX ст. в Україні діяла таємна організація – Малоросійське товариство, яка "помишляла" про незалежність Малоросії. У цю організацію входив уродженець Борисполя В.Л. Лукашевич (1783-1866). Він був також членом масонської ложі "з'єднаних слов'ян". Одне із засідань ложі на початку 1824 року проходило у Борисполі, в маєтку Лукашевича (пізніше все це призвело до арешту і ув'язнення), Василь Лукич Лукашевич – виходець із заможної української козацько-старшинської родини. Батько його (Лука Михайлович) дослужився в російській армії до чину генерал-майора. Василь Лукич народився 1783 року. 1798-1803 навчався у Петербурзькому Пажеському корпусі. Служив на посаді перекладача колегії іноземних справ (1803-1805), згодом – на посаді чиновника міністерства внутрішніх справ (1805-1807). Вийшов у відставку, повернувся в Україну і оселився у своєму маєтку в Борисполі. Був він заможним дворянином, мав чималі земельні володіння та понад дві тисячі душ кріпаків. З 1809 до 1825 ріку, протягом шести термінів обрання, перебував повітовим маршалком (що принесло йому чин надвірного радника). В. Лукашевич брав активну Участь у формуванні в повіті народного ополчення під час війни 1812 року. За створення кращого в губернії ополчення, значну допомогу транспортом, різним спорядженням і продовольством для армії, за влаштування великого лазарету його нагородили орденом Володимира 4-го ступеня. 1818 року В. Лукашевич стає членом "Союзу благоденствія", тоді ж вступив до масонської ложі. 1826 року В. Лукашевича звинувачують у зв'язках з таємними товариствами, заарештовують і відправляють до Петропавлівської в'язниці, Незабаром звільняють (за недостатністю доказів), відправляють до Борисполя під нагляд Малоросійського генерал-губернатора.

Бориспіль XIX ст – велике торгове містечко, яке мало 5 тис. жителів. "Містечко має влаштовані ряди лавок, щотижневі багатолюдні базари і три ярмарки сільських виробів: Сиропусний, Петропавлівський, Євстафіївський. Особливо великий торг ведеться селянським взуттям, виробництвом якого жителі Борисполя виключно займаються". 1842 року у Борисполі відкрито початкове народне училище для державних селян.

З 1802 року Бориспіль – волосний центр Переяславський повіту Полтавської губернії. У місті було три парафіяльні школи діяла поштова станція, відома ще з XVIII ст.

У середині XIX ст. (листопад-грудень 1845 року) в Борисполі кілька разів проїздом бував Т.Г. Шевченко.

Романтична легенда, що стала основою поеми "Сотник" (1849р.), можливо, була почута ним у Борисполі. У поемі є такі рядки:

...од Борисполя недалеко,
– а буде так як Борисполь, -
і досі ще стоїть любенько
рядок на вигоні тополь...

Про Бориспіль поет згадує і в повісті "Близнецьі' "Многие из гражданок провожали усачей своих до села Н другие – до местечка Борисполя". Відомо, що Тарас Григорович збирався оселитися у мальовничому селі Рудякові У Бориспільському історичному музеї експонується копі листа поета до брата з проханням придивитися там хату.

У другій половині XIX ст. багато сил і енергії поширенню культури та освіти серед народних мас віддав уродженець Борисполя П.П. Чубинський. Народився Чубинський в небагатій дворянській сім'ї 27 січня 1839 року. Навчався в Київській гімназії, потім – У Петербурзькому університеті, який закінчив 1861 року. Повернувшись до Борисполя, Павло Платонович береться до збирання та запису етнографічних матеріалів, намагається створити (заснувати) У Борисполі недільну школу, бере участь в організації українських вистав, стає активним членом нелегальної Київської Громади. П. Чубинський щиро переймається проблемами рідного міста, пише кілька нарисів, які вміщує в журналі "Основа". Він дає загальну характеристику міста з його 6-ма тисячами мешканців (де 72 пани), багаті базари, де щоденний хлібний обіг сягає понад 1000 пудів. Турбується Чубинський станом школи, доводячи, що школа повинна давати корисні для життя знання. Йому дуже болить, що солдатські цинічні пісні погано впливають на молодь, яка забуває свої рідні, чисті поетичні пісні. 1862 року Павло Платонович пише вірш, що обезсмертив його ім'я. Вірш "Ще не вмерла України ні слава, ні воля..." понад 130 років був гнаний, переслідуваний. Його забороняли, а він жив.

Того ж 1862 року Павло Чубинський був засланий у Архангельську губернію. Причиною заслання стали: участь у Громаді, складання "возмутительных" пісень. Йому ж приписувалось авторство революційної відозви "Усім добрим людям", що була спрямована проти панів і стверджувала право селян на землю. Довгих шість років пробув П. Чубинський у засланні, де продовжував вести культурно-освітню роботу.: Вій згуртовує українських засланців протягом усіх років заслання і; працює секретарем Архангельського губернського статистичного комітету, редагує "Губернские ведомости". Павло Платонович підготував і надрукував кілька нарисів про економічний стан Архангельської губернії. Подвижницька праця засланця була високо оцінена. Чубинського нагороджують срібною медаллю Російського географічного товариства. За клопотанням Президії товариства і особисто академіка Семенова-Тянь-Шанського Чубинський дістає дозвіл повернутись в Україну. 1869 року П. Чубинський очолив етнографічно-статистичну експедицію Російського географічного товариства в Південно-Західний край. За два роки напруженої роботи зібрано було, опрацьовано і підготовлено до друку матеріал, що склав 7 томів "Трудів Етнографічно-статистичної експедиції в Західно-руський край". За цю працю 1873 року РГТ нагородило Чубинського золотою медаллю. Другу золоту медаль він отримав 1875 року від Міжнародного етнографічного конгресу в Парижі. 1873 року Чубинський очолив Південно-Західний відділ РГТ, який було відкрито в Києві завдяки великому успіху експедиції. 1876 року Чубинського як "невгамовного", "опасного в крае агитатора" вислано з Києва із забороною проживати в "малоросийских й столичних губерниях".

1879 року П. Чубинський важко захворів, помер 26 січня 1884 року. Похований у Борисполі на Книшовому кладовищі.

Пам'ять про видатного земляка невмируща. Злетіла над світом пісня-гімн незалежної держави України "Ще не вмерла України ні слава, ні воля". Село Чубинське, ліцей "Дизайн-освіта" ім. П. Чубинського, хорова капела с. В.Олександрівки імені Чубинського, вулиця Чубинського, в день десятої річниці проголошення незалежності України в Борисполі відкрито пам'ятник П.П. Чубинському, його ім'ям названо площу – так земляки вшановують ім'я П.П. Чубинського.

Пов'язав свою творчу долю з Борисполем видатний український композитор Микола Віталійович Лисенко. Зимові канікули 1861 року він провів у товариша по університету П.П. Чубинського. Завдяки Чубинському М. Лисенко мав змогу близько зійтися з бориспільськими селянами, зібрати чимало цінного матеріалу. У Борисполі композитор відкрив для себе справжню скарбницю фольклору, записавши тут чи не найбільшу кількість фольклорних творів. Прекрасна соковита мова, надзвичайна для України тих часів освіченість бориспільців надовго привернула до себе серце композитора, і серця багатьох бориспільців билися в унісон з серцем майстра. У привітальній Адресі (до 35-річчя творчої діяльності) селяни Борисполя зверталися до ювіляра з такими словами: "Ви взяли від нас нашу рідну пісню і зодягли її в нові чудові образи і мрії, пісня та верталась знову до нас...і, голосно лунаючи, возвіщала нам, що вже починають кращі з освічених людей єднатись з забутим і занедбаним селянським людом... Пісня ваша заставляє нас плакати, тужити, веселитися, почувати серцем Радість і горе, зворушує в наших душах найкращі почування, викликає братерське кохання".

В історії національного відродження кожного народу є два типи діячів, які сприяли цьому відродженню: тип діячів, які визначають ідею відродження і призначення народу у цьому відродженні, і тип діячів "з народу", які несуть ці ідеї в народ, виконуючи часто непомітну, але таку необхідну роботу, знайомлячи своїх земляків з рідною літературою, історією, піснями свого народу. Це кращі сини батьківщини, її гордість. Але, як часто буває, імена одних стають загальновідомими, навіки залишаючись на історичних скрижалях рідного краю, а імена багатьох інших залишаються маловідомими Павло Чубинський, Микола Лисенко – ці імена відомі і знані в усьому світі. До другого типу діячів національного відродження належав Антон Федорович Калита. А.Ф. Калита народився 16 січня 1874 року в Борисполі у заможній селянській родині. Вразливий, з ніжної поетичною душею, відмінними здібностями і пам'яттю "хлопчик Антон" завжди прагнув знань, світла. А. Калита мав чудовий голос, був надзвичайно музично обдарованою людиною, знав чимало пісень, сам зафіксовував тексти пісень. Він став активним помічником Миколи Лисенка, на нього звернули увагу проф. Антонович, актори Карпенко-Карий, М. Кропивницький. 1888 року він стає членом української трупи Карпенка-Карого, але через рік повертається до Борисполя. 1899 року А. Калита створює народний хор. Тоді ж місцевий земський лікар С.А. Бахницький започатковує народні читання, на яких співає хор Калити. Незабаром Бахницького висилають з міста, а Калита потрапляє на шість місяців до в'язниці.

Син композитора Остап Лисенко згадував: "З багатим пісенним "уловом" завжди приходив до нас А. Калита з Боришполя. Був він селянином, з наймитів, дивував своїм книголюбством і вражав якоюсь, я б сказав, підкресленою інтелігентністю і натхненним виразом обличчя. Микола Віталійович, пригадую, називав його "апостолом правди і науки". З позначенням "з міста Борисполя У Полтавщині, від Калити" надруковані в Лисенкових хорових “десятках” пісні: "Ой у полі три криниченьки", "Пливе човен води повен", "Гей з-за гори, ой з-за крутої", "Ой горе-горе це солдацькеє життя", "Туман, туман, туманами", "Гей, ой чиї ж то сірі воли" та ін.

Хор Калити був відомий і киянам. Зі спогадів Олени Пчілки, української письменниці: "В Борисполі утворився "вивчений хор" із хлопців і дівчат. Керівником його був одного часу Калита. Пізніше той хор приїздив до Києва й давав концерти з своїх боришпільських пісень перед київським громадянством". Помер А.Ф. Калита 2 березня 1912 року від туберкульозу легенів. Київський журнал "Огни" вмістив невелику замітку "По тернистой дороге" (Памяти А.Ф. Калиты):" Молодое украинство многим обязано Калите как носителю й популяризатору идей родного края. Родное местечко многим обязано ему как работнику, поднявшему его культуру и самосознание".

Складовою духовної культури народу є його звичаї, які виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Це ті неписані закони, якими керуються у найменших щоденних і найбільших загальнонаціональних справах. Ми хочемо Розповісти про дуже цікавий звичай.

Іди, небого, не журися,
Попонеділкуй, помолися...
І. Котляревський, "Енеїда".

Понеділкування. Що це за звичай, нині забутий нашим народом? Можливо, ще наприкінці XVIII – на поч. XIX ст, коли жив і працював І. Котляревський, цей звичай був поширений на значній території України. А вже наприкінці XIX ст, як пише дослідник В. Василенко, тільки одна місцевість підтримувала цей звичай. Це, місто Бориспіль. Зберігався він тут з давніх-давен. Понеділкування входило особливою статтею в шлюбний договір. Іншими словами привілей жінки нічого не робити в понеділок обговорювався батьками нареченої у жениха до вступу в шлюб. Цей привілей надававсь жінці на все подальше подружнє життя. Ось в якому вигляді існував цей звичай. Під час сватання, коли "запивають могорич", батьки нареченої оголошують сватам, яке придане дають за донькою Водночас обговорюють право для доньки понеділкувати. Це означало, що вона мала бути вільною в понеділок від звичних робіт і занять. За усталеним звичаєм, навіть найсуворіший чоловік не мав права примусити жінку виконувати роботи по господарству в понеділок, якщо тільки вона сама добровільно не відмовиться від свого права. Дівчата з інших сіл, які виходили заміж за бориспільців, мали право понеділкувати нарівні з місцевими жінками, але бориспільські дівчата, які виходили заміж в інші села, втрачали це право Зазвичай жінка мала в своєму беззвітному розпорядженні "жіноче господарство": "дробина" (домашня птиця), продукти городу, коноплі, льон (волокно і насіння), борошно, крупа для харчу, молочні продукти і сало. За такого порядку жінки припасали до понеділка щось зі свого "жіночого господарства" на продаж. Після продажу робили деякі купівлі, а опісля йшли понеділкувати. У літній час гуляли на вулиці, взимку в хаті. Чоловіки на ці гулянки не допускалися. На підтриманні понеділкування особливо наполягали матері: "наші баби і матері понеділкували та й нам заказали". Цей звичай зберігався аж до поч. XX ст. Згадує бориспілець І.С. Логвин (1891 р. н.): "Я ще застав, коли у понеділок жінки збиралися у базарі, там і пили, і гуляли, але без розпусти". Понеділкувавання засвідчувало високий суспільний статус жінки, зокрема в Борисполі, де ще в 20-х роках XX ст. існувало жіноче братство.

Дуже цікавими видаються відомості, які дістаємо з книги спогадів Якова Рубіна. Ця книга – історія виникнення у XIX ст. у Борисполі єврейської общини. За царату євреї у Росії були обмежені "смугою осілості", яка сформувалася у XVIII-XIX ст. В цю "смугу осілості" входила і Полтавська губернія (крім козацьких і державних сіл). Бориспіль – на той час містечко Полтавської губернії, був місцем, де євреям мешкати заборонялося. Дід Якова Рубіна, Мойше Бернштейн, брав участь у Кримській війні, служив у генерала Трепова, в одному з боїв врятував йому життя. І коли генерал пішов у відставку, то призначив свого рятівника керуючим свого маєтку у Борисполі. А потім, на його прохання, виклопотав у царя дозвіл для євреїв оселитися у Борисполі. Близько 60-ти чоловік прийшли до Борисполя з Овруча, утворивши тут єврейську спільноту. Протягом багатьох років спільнота жила скупчено, зберігаючи свою мову, культуру, релігію, на свої кошти утримуючи синагогу, хедер (початкова єврейська школа). На початку XX ст. бориспільська єврейська спільнота мала вже дві синагоги. Євреї жили в тісному контакті з християнським населенням, займалися переважно торгівлю, У спогадах старожилів знаходимо розповіді про ряди єврейських магазинчиків у центрі Борисполя: мануфактурний магазин Берка Рябого, магазин шкіряних виробів Ніселя Вінника, швейна майстерня Іцка Рабиновича, магазин Гершка Райшкіна та ін. У музеї міста експонується цікавий документ – поштова листівка 1912 року на якій зображено центральну вулицю Борисполя. Дерев'яні будиночки з багатьма вивісками магазинів, на яких можна прочитати і та інші прізвища.

На території Бориспільщини було кілька невеликих сільських спільнот по 3-5 сімей, чимала єврейська спільнота була селі Старому. В містечку Воронькові (нині село Вороньків Бориспільського району), де була велика єврейська спільнота, пройшли дитячі та юнацькі-роки класика єврейської і світової літератури Шолом-Алейхема (справжнє прізвище – Шолом Нахумович Рабинович), 1859-1916.

Саме Вороньків виступає потім так часто в творах письменника під вигаданою назвою Касрилівка (від слова касрильник – злидар). З великою теплотою згадує Шолом-Алейхем рідне містечко – "благословенну Касрилівку-Воронку" (так автор називає Вороньків в автобіографічній повісті "З ярмарку").

У Воронькові пройшли найкращі і найсвітліші роки його життя. "Ніде і ніколи він не був більше таким щасливим, ніяке місто в світі не було таке миле його серцю, настільки миле, що він не може забути його і повік не забуде", – писав Шолом-Алейхем у повісті "З ярмарку". Доля міцно пов'язала його з народом, а народ нарік його своїм письменником.


Бориспіль початку ХХ ст.
Вул. Київський шлях. Центр.
Фото з листівки ХХ ст.

Бориспіль початку XX ст – велике торгове містечко Полтавської губернії Переяславського повіту, яке мало вже понад десять тисяч жителів. У місті діяли п'ять православних храмів, два єврейські молитовних будинки, богодільня. Місто мало значний базар (64 лавки), чотири ярмарки, 50 крамниць. За даними на 1910 рік бориспільці займалися теслярством, шевством, ковальством. З промислових підприємств було понад 40 вітряків, 18 кузені і слюсарень, маслобойня, невелика цегельня, паровий млин. Тут діяла волосна лікарня на 12 ліжок, була аптека, аптекарський магазин. Землеробством займалися близько 30% жителів. При Бориспільському волосному правлінні з 1895 року працювала громадська бібліотека-читальня, з 1897 – бібліотека при товаристві тверезості.

Бориспіль початку ХХ ст. Вул. Київський шлях. Центр. Фото з листівки ХХ ст.

На початку XX століття спостерігалися певні зрушення в організації освіти, тут функціонували: початкове земське училище, дві церковно-парафіяльні школи. Почали працювали чотири приватні училища. У жовтні 1904 року відкрилася чотирирічна сільськогосподарська земська школа, в якій навчалося 39 дітей.

1909 року відкрито міське чотирикласне початкове змішані училище. Через чотири роки його було перетворено на вище початкове.

У роки Першої світової війни доля закинула у Бориспіль Ярослава Гашека. Чеський письменник опинився тут не з зі своє волі. 1915 року Ярослава Гашека мобілізовано в діючу армію Австро-Угорщини.(Чехія на той була у складі цієї імперії). І того ж рою відправлено на російський фронт. 24 вересня 1915 року Ярослав Гашек добровільно здається в російський полон. У таборі для військовополонених Гашек записується в загін Чехословацького легіону. Цей легіон створювався для боротьби на стороні росіян. Одні з загонів Чехословацького легіону базувався деякий час у Борисполі. Знаючи про літературний талант Ярослава Гашека, керівництві легіону направило його працювати в газету "Чехослован", яка друкувалася в Києві. Через непорозуміння з російськими офіцерами (образив російського офіцера вищого рангу) Ярослав Гашек потрапляє за грати. Результатом цього непорозуміння стала його від правка в Бориспіль. Пробув тут недовго, але саме з Борисполем пов'язане друге народження Швейка (1912 року в Празі вийшла книжка оповідань "Бравий солдат Швейк та інші історії"). Сам Ярослав Гашек писав: "Сиджу тут у безпеці, пишу Швейка. От хлопці будуть сміятися. Страждаю за правду".

"Історія рідного краю. Бориспільщина.", Наталія Йова, Тетяна Гойда

Просмотров: 2728
Рейтинг: 5.0/1

Оставьте свое мнение

avatar