ВойтиРеклама на сайте

рецепти від читачів

Драматичні 30-ті роки

История города

Величезні економічні перетворення (колективізація, урбанізація) було проведено за дуже стислий час. Ці перетворення супроводжувалися такою жорстокістю і страхіттями, що це можна назвати не інакше, як війною режиму проти власного народу. По церквах на "індустріалізацію" забирали дзвони. На Різдво 1930 року влаштували масове спалення книжок, зокрема стародруків, ікон, предметів релігійного культу. Систематично руйнували храми. У Борисполі з п'яти вціліла тільки одна церква, яку спалили трохи згодом. Хочеться згадати ці храми, з якими були пов'язані найважливіші події людського життя: хрестини, вінчання й похорон. Церкви становили такі витвори, такі пам'ятки, де синтезувалися мистецтва, де люди вдосконалювали душу.

Миколаївська церква. Збудована на честь святого Миколи Чудотворця. Згадується в документах XVIІ ст. Церква була дерев'яна, однооднобанна. Проіснувала в Борисполі найдовше. Згоріла на початку 60-х років XX ст. Миколаївська церква була розташована в районі сучасної вул. Чапаєва.

Борисоглібська церква стояла на фундаментах Летської божниці. В актах "мейського уряду" згадується в 1664 році. Спочатку церква була дерев'яна, з солом'яною покрівлею. Під час пожежі на поч. XIX ст. згоріла. Відбудована церква була вже кам'яною. У 1911-1917 рр. збудували нову дзвіницю. Зруйнована Борисоглібська церква в 30-х роках XX ст.

Михайлівська церква була збудована на честь Архистратига Михайла. Згадується Михайлівська церква в документах XVII ст. як Церква козацької сотні. Була дерев'яна, трибанна. Після реконструкції в XIX ст. – дерев'яна п'ятибанна. Церква була збудована коштом прихожан. Михайлівська церква була розташована там, де нині середня школа №1. Поряд, в одному дворі, стояли ще дві церкви – Пречистенська і Борисоглібська. Зруйнована в 30-х роках XX ст.

Пречистенська церква збудована на честь Різдва Богородиці. У документах згадується в середині XVII ст. Церква була однобанна, кам'яна, збудована в стилі ампір. Дзвіниця була збудована значно пізніше в ХІХ ст. Зруйнована церква в 30-х роках XX ст. Була розташована там, де нині універмаг "Жовтень".

Книшова церква. Збудована в XIX ст. на землях поміщика Є. Книша. Церква була однобанна, кам'яна, збудована в стилі ампір. Трохи далі від церкви розташовувалася невелика дзвіниця. Неподалік від церкви була могила вченого-етнографа П.П. Чубинського. Церква була зруйнована в 30-х роках XX ст.

Скільки було в нашій історії незбагненного, скільки жорстокого і трагічного випало на долю народу, скільки пролито крові, скільки заподіяно смертей!

Одна з найстрахітливіших і найсумніших дат у нашій історії – голодомор 1932-1933 років, який знекровив і спустошив нашу землю, забрав мільйони життів її безвинних дітей. Тривалий час про це страшне лихо не дозволялося відкрито говорити, тема голоду заборонялася, бо саме нагадування про нього автоматично ставило питання: чому виник такий страшний голод?

Тепер вже остаточно зрозуміло, що виник голод тому, що був застосований державою як каральний захід. Терор голодом був одним із засобів утвердження колгоспного ладу, причому не першим. Першим було розкуркулення. На листопадовому (1929) пленумі ЦК ВКП (б), який ввімкнув зелене світло для примусової колективізації, було окремо заслухано доповідь генерального секретаря ЦК КП (б) У С.В. Косіора "Про сільське господарство України і про роботу на селі”. Протягом 1930 року передбачалось усуспільнити селянські господарства по всій Україні.

Починаючи з 1929 року, сталінська держава розправилася з сотнями тисяч найбільш заможних селян, щоб змусити мільйони менш заможних, аж до бідняків, вступити в колгоспи. Розкуркулювали навіть бідняків, якщо вони висловлювалися проти колгоспів, оголошуючи їх "підкуркульниками".

Селяни не хотіли коритися владі. Дослідник цього періоду П. Бачинський пише про те, як проводилася колективізація у Бориспільському районі (ст. "Реабілітовані історією" у газеті "Київська правда" від 28 липня 1994 року): "У Борисполі натовп селян до 500 чоловік вирішив не допустити виселення... розкуркулених. Селяни виставили охорону біля куркульських дворів, побили комсомольців і члена районного партійного комітету, влаштували мітинг, на якому Різко висловлювалися проти примусової колективізації і розкуркулення. Лише за допомогою військ ДПУ і загону міліції селян розігнали, арештували при цьому 25 чоловік, в тому числі місцевого священика".

Найбільш активний опір чинили жінки. Бориспільські старожили згадують, що жінки кинулися бити комнезамівців та активістів, які бешкетували, грабували майно приречених на заслання, захоплювали їхні хати. Міська влада нічого не могла вдіяти, тому на придушення "бабського бунту" довелося викликати з Києва триста кінних міліціонерів, які розігнали жінок по хатах. У місті було встановлено комендантську годину. Найбільш активних "бунтівників" заарештували.

На початку 1930 року масова колективізація в Бориспільському районі досягла свого апогею, а розкуркулення уславилося "великими успіхами". У куркулів відібрали все, а їх самих "гнали до Кучаківського роз'їзду, де упихали в товарні вагони і відправляли на Північ" (зі спогадів очевидців). Незважаючи на опір населення, колективізація тривала. З дрібних артілей утворюються колгоспи: у Борисполі їх було чотири "ім. Шевченка", "ім. Кірова", "Серп і Молот", "Перемога".

Російський письменник Бабель як кореспондент столичної газети мав описувати "переможні кроки колективізації" у селах під Києвом, зокрема у Великій Стариці. В оповіданні "Коливушко" з циклу оповідань "Велика Стариця" з великою повагою описує він господаря, який разом з родиною важко працює на своїй землі. Доля Коливушка гірке і правдиве свідчення про те, як руйнувалися міцні селянські господарства, калічилися людські долі. Страшно читати останні слова селянина, з якими він звертається до своїх односельців: " Куди ж ви гоните мене?... Куди я піду? Я ж народжений серед вас..." І далі автор пише: "З тих пір ніхто не бачив його у Великій Стариці".

Всього за роки колективізації в Бориспільському районі було розкуркулено сотні сімей.

Разом із народженням колгоспного ладу народилося й директивне керівництво колгоспами, основним принципом якого було давав директиву, не брав на себе економічної відповідальності за наслідки її запровадження. Селянин ставав безправним. Про це говорить документ від 31 серпня 1931 року – телеграма голови Бориспільського райвиконкому про розпуск всього складу Старинської сільради та передачу його до суду за зрив хлібозаготівель і бездіяльність щодо колективізації. Апаратний працівник спроможний був розпустити сільраду і організували судову розправу над обранцями селян. Почалася хлібозаготівля. З колективної комори вивезли все зерно, забрали все і в господарствах, які не були членами ТОЗу, але план хлібозаготівель не виконали, план був нереальний, надзвичайно важкий. В урядових постановах того часу йшлося про штрафи картоплею і м'ясом, якщо у селян не знаходили хліба. Але на практиці надзвичайна заготівельна комісія В. Молотова, яка працювала в Україні у листопаді-грудні 1932 року, відбирала все, на селянському подвір'ї не залишалося нічого. Організовані штурмові бригади з трьох-п'яти осіб почали забирати в селян зерно, яке вони отримали на трудодні. "Люди просились, не давали, плакали старі й діти, не допомогло, силою забрали все до зернини. Діялось щось незбагненне" (зі спогадів). До лютого 1933 Року люди ще трималися, а тоді почалося страшне – голодна смерть. Масова смерть розійшлася весною та влітку тридцять третього. Якими словами можна описати мучеництво України 1933-го року, що поклала в сиру землю сім з половиною мільйонів своїх синів і доньок? Голодомор замахнувся на майбутнє нації: третина умертвлених голодом – діти, які не народили нащадків, не дали потомства", – сказано в "Книжці-Меморіалі" "Голод 33-го". Ця книжка – енциклопедія горя та смутку, Книга Народної Пам'яті, де люди звіряються, виважують, свідчать, де правда історії озивається в тисячах людських доль. На початку березня 1933 року в 16 районах Київщини зареєстровано 123 випадки людоїдства і трупоїдства. На Київську область, за підрахунками професора О. Кульчицького, припадає 28,6% загальної кількості померлих в Україні. Смертність перевищувала кількість народжень у декілька разів. За період 1932-1933 років у селах Бориспільського району за кількості населення 62211 чол. народжень було 792, смертність становила 5739 чоловік, в тому числі 266 дітей до одного року. Ось що згадує про це страшне лихо жителька Борисполя О.Т. Ярощук (1909 р.н.): "Бориспільчани голодували, але не так сильно, як жителі навколишніх сіл, бо мали можливість ходити до Києва по продовольство. Там, на "єврейському базарі", привозили хліб. Буханки згружали прямо на землю, звідки люди хапали їх один поперед другого".

Сільські жителі, що приходили до Борисполя в пошуках їжі, вмирали прямо на вулицях міста. Рано-вранці від лікарні від'їжджала підвода, підбирала трупи, звозила їх на Книшове кладовище. Трупи звалювали там у яму, що залишилася від підвалу Книшової церкви, засипали землею. І так щоранку. Ще одна підвода збирала померлих по Рогозівському та Іванківському шляху, звозила їх на Миколаївське кладовище (тепер Рогозівське), де була теж "братська могила".

В архівах зберігся лист колгоспників села Рогозова Бориспільського району до Сталіна, написаний у квітні 1932 року: " 3 самого початку ми стояли за радянську владу, зараз не хочемо, щоб а втрачала авторитет, але ми вже не в силах терпіти і просимо – зверніть увагу! У нас уже опухли від голоду діти. Нас 284 чоловіки, щоб поодиночки нас не брали у ГПУ, ми не підписуємося".

За офіційними даними, у селах району від голоду померло: с. Сеньківка – 55 чоловік, с. Вороньків – 29 чоловік, с. Глибоке – 102 чоловіки, с. Гнідин – 98 чоловік, с. Іванків – 406 чоловік, с. Рогозів – 164 чоловіки, с. Сошників – 155 чоловік, але, зі слів тодішнього голови колгоспу, у Сошникові насправді померло 760 чоловік, це означає, що офіційні дані значно занижувалися, фактично ж втрати були значно більшими. (Втрати населення в 1933 році в декілька разів перевищують втрати на фронтах війни 1941-1945 років.)

Давно відійшли в історію трагічні події кінця 20-х – поч. 30-х років в українському селі, але в нашій пам'яті вони повинні залишитися. Забувати про це не можна. Не маємо жодного права витруїти з пам'яті імена приречених на животіння і вимирання задля торжества "генеральної лінії". Вороття до минулого бути не може.

Але це було не останнє випробування, яке довелося пережити нашому народу. Страшна хвиля сталінських репресій винищила цвіт української нації. Жертвами репресій стали близько 300 найталановитіших, найпрацьовитіших, найсвідоміших бориспільців. Серед них молодий письменник Сергій Йосипович Жигалко (1902-1939). Уродженець Борисполя. Працював літературним редактором газети "Мартен" при заводі "Більшовик". Був членом Всеукраїнської Спілки пролетарських письменників "Гарт". Видав дві повісті – "Єдиний постріл", "Липовий цвіт" і кілька оповідань. Молодого українського письменника спіткала трагічна доля більшості українських літераторів. 16 січня 1935 року був заарештований і засуджений на п'ять років ув'язнення. Загинув 1939 року. Така ж доля спіткала і двох братів Сергія – Михайла та Івана. 1934 року був заарештований Михайло, а 1937 – Іван.

Трагічна доля спіткала і бориспільських бандуристів, які стали професіональними музикантами. Борець Іван Олексійович, учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-26 роках грав у Харківській капелі, згодом у Полтавській. 1937 року засуджений до розстрілу Конон Григорій Якович. Один з засновників Першої Української художньої капели кобзарів. Загинув 1937 року. Ошумок Роман Родіонович, учасник Полтавської державної капели бандуристів. 1937 року був заарештований. За справою № 16 479 у 1938 році було звинувачено у контрреволюційній діяльності і засуджено п’ятеро бориспільців: Пінчука, Безбородька, Кошмана, Новосільського, Клещенка. Пінчука, Безбородька, Кошмана, Новосільського розстріляли, Клешенка засудили на десять років і вислали в Красноярський край. Але пробув він там шістнадцять років. 1954 року звернувся з проханням про реабілітацію і дозвіл повернутися додому. В одному з листів він писав: "Уступаючи фізичним методам слідства... і надіючись, що на суді будуть викриті необгрунтовані і безглузді звинувачення, я змушений був... визнати себе завербованим в контрреволюційну організацію". Мабуть, сподівалися на справедливий суд і четверо розстріляних, і мільйони інших. Не судилося. Загинув у сталінських таборах і уродженець Борисполя, бібліотекар Павло Тимофійович Піць. У грудні 1936 року він був заарештований за доносом. Його звинуватили у контрреволюційній пропаганді. У квітні 1937 року оголошено вирок: 4 роки позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Сліди Павла Тимофійовича загубилися у сибірських таборах.

Рано обірвалася життєва дорога вчителя з Любарець Андрія Михайловича Гопкала, репресованого у 1938 році. Кримінальну справу № 5261 було порушено в 1937 році проти жителя цього ж села Григорія Сергійовича Гриценка. Звичайний селянин-колгоспник просто взяв і написав листа особисто товаришу Сталіну. Він хотів знати, як має бути, "де ж те гальмо, що не дає добре жити загальній масі?" Ось ще рядки з цього листа: " Меншість панує, заправляє, диктує, а більшість не живе життям людини, а скотини,... у нас можна, витягуючи із себе жили і силу, не один раз здохнуть". Йому боліла доля села, оскільки він був його частиною: "зараз, коли подивитись на село і порівняти його з періодом до "суцільної колективізації", то зараз здається, селом пройшла монголо-татарська навала. Все розкидано, знищено, залишились одні голі хати, і лише на колгоспному дворі маячать примітивні споруди, які не варті і тисячної долі того, що втратило село".

Можна уявити вираз обличчя прокурора, коли він читав цього листа. Григорія Гриценка було заарештовано, "провину" доведено, у червні 1937 року засуджено. Подальша доля невідома.

Число жертв терору було надзвичайно високим. Знаменитим зразком сталінського цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 30-х років: "Жити стало краще, жити стало веселіше".

"Історія рідного краю. Бориспільщина.", Наталія Йова, Тетяна Гойда

Просмотров: 1982
Рейтинг: 5.0/1

Оставьте свое мнение

avatar